“`html
На цей раз, весна, на жаль, не для всіх настала. Після складної зими ковельська спільнота, що на Волині, переживає сумні часи. Тут попрощалися з воїном Миколою Петровським у його останній путь. Він відійшов у вічність більше року тому, проте лише зараз повернувся до рідного дому. Назавжди, інформує Ковельська міськрада.
ВІДЕО ДНЯ
«Микола з’явився на світ у Луцьку, але майже відразу його рідні переїхали до Ковеля — міста, яке стало для нього по-справжньому дорогим, — зазначено в повідомленні. — Фах газоелектрозварника отримав у ПТУ № 7.
Микола відправлявся на заробітки до Польщі, хотів віднайти своє покликання, забезпечити майбутнє.
Якраз у ті роки в нашому містечку була традиція святкувати День машинобудівника — святкування відбувалося біля Палацу Шевченка. Там він і познайомився зі своєю Тетяною.
РЕКЛАМА
У 2002 році вони одружилися. У сім’ї народилися дві доньки — Ірина та Анастасія. Старша вже будує своє життя у столиці, молодша ще навчається у школі. І для них обох батько був взірцем, підтримкою.
Микола марив про власний будинок — і втілив цю мрію в реальність. Тетяна завжди підтримувала коханого. Вони багато працювали, а значну частину роботи Микола робив власноруч. Тому через декілька років переїхали у свій дім.
Паралельно з цим чоловік розпочав підприємницьку діяльність — вантажними перевезеннями. Родина придбала для цього авто. Поїздки були довгими — іноді тижнями й навіть місяцями. Проте у Миколи завжди був міцний тил — його дівчата, які чекали вдома і вправлялися з усім. Згодом машину продали, але він продовжив працювати водієм: керував бусом, доставляв товари, працював торговим представником.
РЕКЛАМА
Згадуючи про Миколу, Тетяна говорить з особливою ніжністю і часто повторює: він був справжнім чоловіком — впевненим у собі, надійним, чуйним, а також для неї — найкращим товаришем.
Він дуже квапився жити, бажав багато чого зробити. Дуже любив своїх дівчат, був уважним і лагідним, багато чого робив сам.
Повномасштабна війна застала Миколу в Одесі — він був у черговому відрядженні. Тому негайно рушив додому. По дорозі, у Києві, забрав дочку, яка тоді навчалася у столиці, і її подругу.
Повернувшись, Тетяна зауважила: чоловік ніби змінився. Здавалося, він уже тоді відчував, що жахлива трагедія прийшла надовго, що на Україну і кожного з нас чекають тяжкі випробування.
РЕКЛАМА
Він готувався до того, що повинен стати до лав і боронити країну — свій дім, який збудував, і свою сім’ю, яку безмежно кохав.
Наприкінці серпня 2024 року Миколу призвали до армії. Після підготовки він потрапив до військової частини, яка стримувала наступ супротивника на одному з найбільш небезпечних напрямків — Покровському.
Пекло війни стало його дійсністю. Позиції, короткий відпочинок — і знову бойові завдання.
Він зазнав двох контузій. Перший раз проходив лікування у шпиталі, вдруге — у оздоровниці на Закарпатті. Весь цей час поруч була Тетяна. До Закарпаття дружина приїхала разом із молодшою дочкою, і там вони провели декілька радісних днів разом.
А ще у розмовах він казав дружині надзвичайно значущі слова: «Я щасливий, що тебе зустрів», а дітям просив передати: «Я не міг зробити по-іншому». Коли ж Тетяна обережно пробувала сказати, що, можливо, вже досить воювати, той відповідав: «Якщо будеш про це говорити — не телефонуй». Адже знав — по-іншому не можливо. Він пояснював: «На передовій такі ж діти, хлопці того ж віку, що й наша Ірина. Маю бути з ними».
Більше року тому рідні отримали повідомлення про те, що Микола зник безвісти. Хотілося вірити у диво, але довелося змиритися з реальністю. Більше року сім’я чекала, щоб його душа знайшла спокій. Це був важкий період. Нещодавно експертиза ДНК підтвердила жахливу правду.
Стрілець-помічник гранатометника солдат Микола Петровський загинув 25 січня 2025 року. Це сталося поблизу населеного пункту Калинове Краматорського району під час виконання бойового завдання. Йому назавжди 48. Поховали воїна на Алеї Героїв міського кладовища.
Раніше повідомлялося, що у боях за Бахмут загинув воїн з Рівненщини Петро Панасюк.
“`