У Києві презентували висновки дослідження експертів під назвою «Після полону: з чим стикаються цивільні». Згідно з найбільш стриманими підрахунками, зараз у неволі Російської Федерації перебуває щонайменше 7 тисяч українців, які не є військовими. Ворог вкрай неохоче йде на їхній обмін, тому кількість визволених зростає дуже повільно.
«Немає коштів навіть на морозиво. Подивишся на нього — і йдеш далі»
Особи, яким все ж вдається вирватися з неволі, стикаються зі значними труднощами. Це нескладно уявити: припустимо, житло колишнього бранця розташоване на зайнятій території, а документи (паспорт, дипломи про освіту тощо) залишилися там само. Грошей немає зовсім. Здоров’я суттєво підірване тортурами та жахливими умовами утримання (зуби «сиплються», проблеми з нирками, шлунково-кишковим трактом, шкірні захворювання).
ВІДЕО ДНЯ
Одразу після звільнення з ув’язнення цих людей направляють до лікарні для медичного обстеження. А далі починається низка проблем. Потрібне лікування, але звідки взяти кошти? Необхідне житло, проте немає грошей не лише на його придбання, а й на оренду. Костянтин Давиденко, один із учасників презентації та колишній цивільний бранець, поділився: «Якби не фінансова підтримка від громадських організацій, то, можливо, я й досі жив би в лікарні, куди мене направили на обстеження одразу після звільнення. І ходив би без зубів (адже безкоштовно отримати якісну стоматологічну допомогу найскладніше)».
Колишнім цивільним заручникам держава виплачує одноразову допомогу у розмірі 100 тисяч гривень. Однак її отримання може тривати кілька місяців. До того часу, як розповів один із колишніх полонених авторам дослідження, «немає коштів навіть на морозиво. Подивишся на нього — та йдеш далі». Важливо усвідомлювати, що ця одноразова допомога у 100 тисяч гривень була встановлена ще у 2020 році. Відтоді інфляція суттєво знецінила цю суму. «У 2020-му дістатися до мого села на маршрутці коштувало 35 гривень, а зараз — 100 гривень», — повідомив авторам дослідження один із опитаних колишніх цивільних заручників.
РЕКЛАМА
Олена Ягупова, учасниця презентації (на фото у заголовку), розповіла, зокрема, про свій досвід спроби отримати безкоштовну медичну допомогу як колишня цивільна полонена, що закінчилося для неї нервовим зривом.
— Я маю повне право самостійно заробляти на свої потреби, — зазначає Олена Ягупова. — До полону близько 90% цивільних заручників, включно зі мною, десь працювали, перебували у трудових відносинах. Було б справедливим, якби після того, як я знову стала вільною людиною, мене поновили на роботі. Минуло вже три роки, як я на свободі. Але досі не вдається налагодити стосунки зі своїм роботодавцем, який переїхав з окупованої частини Запорізької області на територію, підконтрольну українській владі.
— Хто є вашим роботодавцем?
РЕКЛАМА
— Комунальне підприємство міської ради, яке після мого дивом здійсненого визволення з полону надало мені розкладачку і, по суті, викинуло на вулицю. І це попри те, що я маю другу групу інвалідності та статус особи, яка постраждала від торгівлі людьми (з відділку окупаційної поліції мене фактично продали в рабство російським військовим для риття окопів біля лінії бойових дій).
Як не дивно, закон на боці мого роботодавця. Адже жоден закон не передбачає права цивільної особи, яка вийшла з полону, повернутися на своє робоче місце. Для військових таке право встановлено законом, а для нас, цивільних, які пережили полон, — ні. Це мене дуже дивує.
Я зверталася до багатьох адвокатських установ, щоб допомогли врегулювати стосунки з моїм роботодавцем, але ніхто не береться за цю справу. Кажуть, що безсилі щось зробити.
Важливо усвідомлювати, що моя мета — не покарати роботодавця чи отримати виплату, компенсацію. Ні — справа не в грошах. Я добиваюся поновлення на роботі. Припустимо, після цього я звільнюся. Але хай спочатку поновлять. Для чого це мені? Я прагну створити прецедент повернення на роботу колишньої полоненої. Хочу довести, що роботодавці не повинні так поводитися з цивільними особами, які повернулися з російської неволі, як це сталося зі мною. Щоб інші роботодавці не вчиняли подібного з людьми, які повертаються на свободу після жахливих страждань у полоні.
Після полону Олена зустрілася з чоловіком, але для цього знадобилася допомога журналістів (фото: hromadske)РЕКЛАМА
Додам ще одне: з моїм станом здоров’я важко знайти роботу. Але ж я можу виконувати посильну роботу, щоб забезпечувати себе. Не можна ж у всьому покладатися на державну соціальну підтримку. Я хочу працювати, робити внесок у суспільство. Це зрозуміло!
— Що вам дало перебування в статусі полоненої?
— Виплату 100 тисяч гривень, яку досить швидко витратили на нагальні потреби. І, по суті, більше нічого суттєвого. За послуги лікарів (включаючи операції), медичні обстеження, аналізи я платила і плачу з власної кишені. Спочатку я навіть не мала пенсії по інвалідності. Допомогу надали благодійні фонди, представники яких привозили мені ліки до лікарні.
«Співробітник ФСБ дістав пістолет, сказав: „Давай пограємо“. Залишив в магазині один патрон, наводив на мене дуло та натискав на спусковий гачок»
— Як ви потрапили в полоні?
— Почну, мабуть, з того, що після повномасштабного вторгнення російські війська зайшли до нашого міста Кам’янка-Дніпровська Запорізької області. Перші пів року окупації мене не турбували. Але шостого жовтня 2022-го до мого дому увірвалися військовослужбовці з автоматами. Їх очолював чоловік, який представився як Заневський Ян В’ячеславович, співробітник ФСБ (за інформацією Медійної ініціативи з прав людини, він син охоронця втікача-президента Віктора Януковича. — Авт.). Цей працівник ФСБ показав службове посвідчення. У моєму помешканні провели обшук. Заневський пояснив, що на мене надійшли доноси про те, що мій чоловік Артур з 2019 року проходить службу в ЗСУ. До речі, я знаю, хто написав на мене доноси.
Ян Заневський керував арештом і катуваннями Олени (фото: Миротворець)
— Напередодні ви мали передчуття, що вас заарештують?
— Якщо чесно, я розуміла, що рано чи пізно це станеться.
— Ваші діти були тоді з вами?
— На щастя, обидві мої доньки в той час перебували не в нашому місті, а в Одесі — навчалися там в університеті.
Мене запитують, чому я не евакуювалася, чому дотягнула до арешту. Ці люди не розуміють, що виїхати було надзвичайно складно: мене могли затримати на численних російських блокпостах. Та й взагалі, щоб евакуюватися, потрібно перетнути лінію фронту, а там стріляють, може трапитися що завгодно.
— Що відбувалося після того, як окупанти провели обшук у вашому домі?
— Мене доставили до відділку поліції. В кабінеті посадили на офісний стілець, обмотали руки й ноги скотчем. Прийшла ціла група (приблизно 5 чи 6) кадировців. Вони висловлювали погрози та ображали мене. Вимагали, щоб я «згадала», де мій чоловік. Височенний кадирівець, що стояв праворуч, бив мене по голові, по потилиці, дволітровою пляшкою з водою.
Катування тривали. Мені на голову натягнули пластиковий пакет, перев’язали його на шиї скотчем. Затискали пальцями ніс, щоб я не могла дихати повітрям, що залишалося під пакетом. Коли мені ставало зовсім зле, пакет з голови знімали, давали хвилину на віддихання і повторювали екзекуцію. Погрожували, що віддадуть мене на тиждень до кадирівського полку, і тоді я «все згадаю». Мене душили дротом від електрочайника. Командував катуваннями Заневський, про якого я вам вже розповідала. Він дістав пістолет, сказав: «Давай пограємо». Залишив в магазині один патрон, наводив на мене дуло і натискав на спусковий гачок.
Я не мала інформації, яка могла б зацікавити російських військових. Думаю, вони й самі це розуміли. Тож знущалися просто заради самого процесу — їм це приносить задоволення. Мене тримали у відділку поліції два місяці, тому я знаю, що звичайних людей, яких кидають «на підвал» (часто просто за порушення комендантської години), безжально катують: виривають нігті, б’ють електричним струмом, завдають ударів по нирках, ламають ребра.
Читайте також: «Я стріляв по машині з літерою „Z“, але вигадав, що там були цивільні, аби тільки припинили мене катувати»: колишній бранець «Азова» написав книгу «Окраєць»
— Вам висунули якесь конкретне звинувачення?
— Ні. Катування тривали кілька днів. Мене кидали обличчям на український прапор, били, погрожували зґвалтуванням, роздягали… У загальній камері доводилося спати просто на брудній підлозі. Це було вже наприкінці осені та взимку, тому я сильно мерзла.
Одного дня мені повідомили, що я маю дати інтерв’ю. Якщо не погоджуся, мене розстріляють. Якщо скажу щось проти них, також уб’ють. А якщо промовлю на камеру те, що вони хочуть (що я майже коригувала обстріли по російських військових), то ввечері мене відпустять.
— Вас відпустили?
— Ні. Та я й не дуже вірила їхнім обіцянкам. У слідчому ізоляторі мене тримали чотири місяці, які здавалися нескінченними. А після СІЗО росіяни влаштували нам із двома заарештованими чоловіками жорстокий «цирк».
— У чому він полягав?
— >З мішками на головах нас доставили до Василівки. Там відсканували наші відбитки пальців, сфотографували. Передали якомусь чоловіку з позивним «Бетмен». Варто нагадати, що тоді люди евакуювалися на вільну частину України саме через Василівку. Біля того міста знаходився останній російський блокпост. Поруч з ним уже чекали російські телеоператори. Кожному з нас зачитали на камеру рішення зрадника Балицького (гауляйтера окупованої частини Запорізької області) про «видворення». Мене «видворяли» за те, що «перешкоджала органам соцстраху». Звинувачення абсурдне, не має жодного стосунку до реальності.
Нам трьом наказали взятися за руки (мене поставили посередині) та йти в напрямку вільної української території. Телеоператор знімав. Було зроблено два дублі цієї сцени. Потім «Бетмен» дав коментар на камеру, що ми «не розкаялися, але все одно нас відпустили». Він також зазначив, що «дав жінці (тобто мені) грошей». Ось я й кажу — цирк. Бо все це була фікція.
Заради телесюжету було проведено імітацію депортації на блокпості у Василівці (скриншот з відео)
Після зйомок «Бетмен» наказав нам сідати в багажник зі словами: «Ну що, індіанці, поїхали!» — і повіз до розташування російської військової частини. Там передав командиру і поїхав геть. Виявилося, що нас продали в трудове рабство. Командир сказав: «Тепер настав час попрацювати на російську федерацію». До речі, думаю, десь 80% цивільних, яких арештовують на окупованих територіях, згодом продають у трудове рабство. Бо їх туди привозили регулярно.
— Які роботи ви мали виконувати?
— Основна робота — риття окопів. Але доводилося й готувати їжу, прибирати. Бувало й те, що неминуче трапляється, коли безправна жінка опиняється серед великої кількості чоловіків.
Мені видали військову форму. Чоботи 45-го розміру. Ставлення до нас було, як до полонених.
Читайте також: «Зрізають шкіру разом із волоссям»: Лубінець шокував деталями катувань проти українських військових
— Яким чином вам вдалося звільнитися?
— Сприяв людський фактор. Один солдат зателефонував до однієї з російських інстанцій, розповів про мене. Зрештою, приїхали посадовці з силових структур, і нас звільнили. Я повернулася додому. У будинку все було вкрадено (навіть дзеркала зі стін зірвали). Я почала шукати можливості виїхати на територію, підконтрольну Україні, і, на щастя, мені це вдалося.
— Коли ви змогли зустрітися зі своїм чоловіком після повернення з полону?
— >Спочатку мого Артура не могли відпустити до мене, бо він перебував на «нулі» (на передовій). Його командування вимагало, щоб я привезла довідку про своє перебування в положенні. Зрештою, я звернулася до знайомих журналістів з Associated Press з проханням допомогти, адже півтора року не бачилася з чоловіком. І вони через свої контакти домоглися, щоб Артуру надали відпустку. Я поїхала до нього в Харківську область, яку тоді боронив його підрозділ.
P. S. Восени минулого року Олена Ягупова подала заяву до Гааги та надала свідчення про злочинні дії Російської Федерації до Міжнародного кримінального суду.
Раніше «ФАКТИ» розповідали історію нацгвардійця, який провів три роки в чеченському полоні.
Фото у заголовку зі сторінки Олени у Facebook