Декілька останніх років в Україні впроваджувалася деінституалізація, а саме реформа інтернатних закладів для дітей. Відповідно до неї, дитячі будинки перетворені на центри медичної реабілітації, соціальної допомоги родині та дітям або інші установи охорони здоров’я. А діти з сімей, що опинилися в непростих життєвих обставинах, за новими положеннями, повинні бути влаштовані в сімейні форми виховання.
Але виникла проблема: число дітей-сиріт зростає значно швидше, ніж кількість бажаючих прийняти їх до родини.
А в Кременчуці, що на Полтавщині, вихованців колишнього обласного Будинку дитини, який змінив назву на КП «Центр підтримки дітей та сімей Полтавської обласної ради», взагалі переселили до… дитячої лікарні. Оскільки єдиний в області заклад, де надають невідкладну допомогу та притулок дітям від народження до шести років, не має захисного укриття. Його зведення так і не розпочалося, хоча до кінця 2025 року планувалося завершити.
Дитинство серед тарганів і лікарняних стін
Нещодавно заступниця міського голови Кременчука, депутатка Полтавської обласної ради Ольга Усанова, яка виступає за повернення Центру до його звичних стін, відвідала одну неблагополучну сім’ю, з якої соціальні служби збираються забрати трьох неповнолітніх дітей. Відсутність базових побутових умов у старому сільському будинку, де розбиті вікна, а отвори закриті темною плівкою, — це навіть не головне. Проблема в тому, що діти не мають ані належної їжі, ані персональних ліжок, ані чистого одягу, ані тепла, ані забавок, ані потрібного догляду. Натомість повна антисанітарія сприяє активному розмноженню тарганів. З ними ніхто не бореться, тому комахи, які є розповсюджувачами збудників таких захворювань, як сальмонельоз, дизентерія, алергія та інших загрозливих інфекцій, снують по стінах, стелях, по дітях…
ВІДЕО ДНЯ
У таких умовах живуть троє малолітніх дітей
У коментарях під постом пані Ольги про дану ситуацію у фейсбуці її передплатники розгорнули жваву дискусію щодо того, хто в цьому винен і що слід робити.
РЕКЛАМА
— За роки повномасштабної війни на Полтавщині кількість родин, з яких необхідно вилучати дітей, щоб врятувати їх від несумлінних батьків, зросла більш ніж у чотири рази, — зазначає пані Ольга. — Проте під прикриттям «реформування» посадовці хитро і лицемірно роблять все, щоб влаштування дитини під професійний нагляд було неможливим. Адже за новими вимогами, потрібно зібрати близько шести десятків (!) документів і довідок: 30 юридичних і 27 медичних. Раніше вимагалося лише дев’ять! Тобто представники органів опіки, замість того, щоб дитині терміново надати притулок, забезпечити їй кваліфіковану медичну та психологічну допомогу, змушені гаяти тижні на збір цих документів і бюрократичну метушню.
Тому не дивно, що за весь 2025 рік в обласний Центр підтримки дітей та сімей у Кременчуці було влаштовано лише вісім дітей! Хоча потреба в цьому в десятки разів вища.
За 2025 рік в обласний Центр підтримки дітей та сімей у Кременчуці було влаштовано всього восьмеро дітейРЕКЛАМА
Підтримка сім’ї, яка опинилася в непростих життєвих умовах — це тривалий процес. Потрібно дивитися правді в очі й усвідомити, що найближчим часом достатньої кількості патронатних та прийомних сімей не буде. А дитинство не може чекати, поки чиновники завершать паперову реформу.
Ліжко, де спали троє малюків
Днями депутатка порушила ці питання на засіданні постійних комісій Полтавської обласної ради. Колеги взяли до уваги її зауваження та пропозиції. І ухвалили одноголосне рішення про скорочення майже на третину переліку необхідних документів для влаштування вилучених дітей до Центру підтримки сімей та дітей. Скасували також безглузду вимогу щодо оплати за влаштування дітей з боку громад. Крім того, вирішили підготувати звернення до Кабміну, щоб врегулювати статус цих закладів на законодавчому рівні. Додатково (на п’ятому році повномасштабної війни!) будуть шукати кошти на зведення укриття…
РЕКЛАМА
«Не реформа, а цинізм»
З пам’ятних радянських часів дитячі притулки та інтернати здобули погану репутацію. Ті, до кого доля була немилосердною і кому довелося рости у їхніх холодних стінах, згадують про знущання з боку вихователів і недоїдання, про те, що їх не вчили там ані готувати їжу, ані розпоряджатися грошима, ані самостійно вести господарство. Тому, опинившись за межами цих інституційних установ, випускники виявлялися не підготовленими до реального життя і нерідко ставали на «хибний шлях».
Отже, уряд України взявся руйнувати стару систему. Однак створити нову поки що не вдається.
«Доки діти змушені перебувати серед бруду, тарганів та зневаги дорослих, чиновники замість реального захисту вирішують закрити єдиний в області Будинок дитини. Це не реформа, це — цинізм. Це не оптимізація, це — нехтування дитячими життями. Сором тим, хто прикриває власні інтереси гарними словами, а насправді прирікає дітей на ще більшу небезпеку! Бо далеко не завжди можна знайти прийомну сім’ю або дитячий будинок сімейного типу, які відразу б прийняли б дитину!» — звучить обурення жителів Полтавщини.
«Нещодавно відвідувала в лікарні онуку. Бачила тих діток на прогулянці. Про них, без сумніву, піклуються. Але прогулянка — це пройтися під вікнами лікарні туди-сюди, і все. Більшість часу вони проводять у палатах і в коридорі.
Згадую, раніше ми з роботи на свята навідувалися до діток у Будинок дитини, приносили їм подарунки. Там чудові кімнати, спальня, іграшки… На подвір’ї майданчики, де вони бавилися… Але комусь, напевно, вже сподобалась територія… Ось і каламутять воду, щоб закрити заклад", — висловлює думку мешканка Кременчука Ольга Гуденко.
«Діти майже рік у лікарні живуть. Кошти на ремонт укриття списують вже майже чотири роки. Очільники міста Кременчука не в змозі змінити ситуацію…» — додає Олена Грушевська.
«Влада на весь світ запевняє, що ми боремося за повернення викрадених дітей, але чому не дбають про тих, хто залишився в Україні?» — запитує Людмила Березницька.
«Триває війна. Багато молоді виїхало, чоловіків мобілізували. Кому створювати будинки сімейного типу? Хто має на це достатньо ресурсів? Пенсіонери?» — виникає питання в іншої мешканки Кременчука.
І лише одна з учасниць публічного обговорення проблеми в соцмережах цікавиться, що потрібно для того, щоб взяти діток під опіку.
За детальною консультацією з цього питання варто звернутися до служби у справах дітей за місцем проживання.
«Будинок дитини — це зло»
— Звісно, дітям краще в родині: чи то у власній, чи в прийомній. Однак після вилучення їх можна влаштовувати спочатку лише у патронатну сім’ю. А таких сімей у нас на всю область лише 30. Кожна може прийняти 1−2 дитини без статусу, — зауважує Ольга Усанова. — А якщо вилучають по троє й більше дітей з однієї сім’ї? У таких випадках Центр підтримки — єдиний варіант не розлучати їх. Тим більше, період між втратою сімейного оточення до моменту влаштування в сімейну форму виховання триває місяцями, а то й роками. Тому місце для негайного захисту дитини має обов’язково бути.
Завдяки зусиллям міської ради всі вихованці Центру (наразі їх 16, але ця цифра постійно змінюється) з вересня минулого року тимчасово переведені до дитячої лікарні. Для них виділили цілий поверх, вони знаходяться окремо від хворих, у них є ігрові й реабілітаційні кімнати. А до переселення вони жили в спеціально зведеній для них будівлі, яка, однак, не була пристосована до сучасних потреб. Тобто без захисного укриття. При тому, що по Кременчуку постійно летять ворожі ракети й дрони. Та дітей вже пів року як вивезли звідти, а приміщення стоїть порожнім, тому що ціла область не може знайти коштів для облаштування сховища!
«Я усиновила двох дітей, не працюю в інтернаті, але мені дивно чути, що інтернати треба ліквідувати. А куди дівати малюків, які мають вади здоров’я, або у яких мами у в’язниці чи на лікуванні й вони не мають родичів? Чи у яких мами студентки-іноземки, яким на час навчання треба кудись тимчасово влаштовувати дітей? Є багато й інших життєвих ситуацій, які потребують професійного тимчасового нагляду», — ставить питання Ольга Савченко з Охтирки, що на Сумщині.
А ось пані Людмила Ушакова, котра вже 25 років проживає в Італії, вважає, що українці, які тримаються за «совок», не дозріли до євроінтеграції. «У Європі, — пише вона, — немає інтернатів. Їх не повинно бути! Тут є сімейні будинки, де діток дійсно люблять прийомні батьки. Є багато європейців і американців, які бажають взяти українських дітей, щоб подарувати їм любов та освіту. Українці також хочуть взяти таких дітей, держава має програми допомоги сімейним будинкам».
«Будинок дитини — це зло. Їх не повинно бути взагалі. Мають бути прийомні родини, їх треба заохочувати й популяризувати», — вважає й Лілія Молотай з Хмельниччини.
Куди йдуть кошти?
Ці думки підкріплює Дар’я Касьянова, директорка благодійного фонду «СОС Дитячі містечка України», голова правління «Української мережі за права дітей», яка близько 20 років займається питаннями сирітства, розвитком сімейних форм виховання та деінституалізацією системи виховання в Україні.
«3400 грн на день. 102 000 грн на місяць. Саме стільки коштує державі перебування однієї дитини від народження до 6 років у будинку дитини, — наводить вона цифри. — Що за це реально отримує дитина? Ліжко. Їжу. Чергових дорослих. Багато різних дорослих. Регламент.
Чого вона не отримує?
Стабільної прив’язаності. Індивідуальної уваги в критично важливому віці, коли формується мозок і базова довіра до світу.
І це ще не все.
У цих закладах діти часто не отримують якісної та своєчасної діагностики. Натомість поширена практика медикаментозного «заспокоєння» — седативні препарати використовуються не для лікування, а щоб діти менше плакали й були зручнішими для системи.
За 102 тисячі гривень на місяць дитина втрачає головне — перші роки життя, які неможливо надолужити".
Читайте також: «Якби нам сказали, що треба дати ліки, то дітям було б набагато легше. І нам також»: мама-опікунка про «неочікувані захворювання» малюків з інтернату
«Інтернатам вигідно утримувати цих дітей через гроші. Бо насправді витратять на одного десять тисяч гривень, відзвітують про 102, а залишки по кишенях своїх приховають, — продовжує думку Галина Дем’янова з Марганця, що на Дніпропетровщині. — Я опікун двох дітей, і мені держава платить на них шістнадцять тисяч, і нам вистачає. А в державних закладах дітки не бачать нічого доброго: ані їжі, ані іграшок, ані одягу. А головне — не відчувають любові, ласки, турботи. Я за те, щоб діти росли в сім’ї. Та, на жаль, коли починаєш оформляти документи, тобі так мозок винесуть, що дехто просто відмовляється. На жаль, ніхто не розуміє, що дитині не потрібен великий будинок з дорогим ремонтом, крута тачка. Їй потрібна родина, де її будуть любити, поважати й захищати».
За даними Дар’ї Касьянової, сьогодні у колишніх будинках дитини та закладах-правонаступниках перебуває понад 700 дітей віком до 4-х років із 312 громад. Найчастіше вони потрапляють туди через стан здоров’я або складні життєві обставини сім’ї.
У 2024 році середній термін перебування в колишніх будинках дитини становив близько 1170 днів. При тому, що максимально допустимі терміни перебування дитини поза сімейним середовищем: у віці до року — не більше 7 днів, від 1 до 2-х років — щонайбільше десять, від 3-х до 5 років — до трьох тижнів. Перевищення цих термінів має травматичний вплив на розвиток дитини.
Отже, ключовим завданням державної політики є не збереження інституційної моделі, а її трансформація. Мова йде не про механічне закриття закладів, а про зміну їхньої ролі в системі підтримки дитини й сім’ї. У процесі трансформації колишні будинки дитини змінюють свою функцію та можуть розвиватися за різними моделями — як медичними, так і соціальними, ставати центрами підтримки дітей і сімей. Головне — щоб дитина якомога швидше поверталася до родини або взагалі не розлучалася з нею, отримуючи професійну допомогу в сучасному центрі.
Але, здається, між бажаним і реальним існує величезна прірва.
Читайте також: «Спочатку вірила шарлатанам і віддавала сина на тортури»: зусиллями мами дитини з ДЦП в Україні створені вже чотири реабілітаційні структури
Фото, відео зі сторінки Ольги Усанової у Facebook