— Відтепер, якщо хтось скаже, що у мене контузія, я не буду навіть гніватись. Тому що це вже є підтвердженням реальності, — з властивим їй добрим настроєм говорить 53-річна представниця пресцентру Головного управління ДСНС у Полтавській області, полковник цивільного захисту Світлана Рибалко.
Ми спілкуємося з нею на третій день з моменту, як карета «невідкладної допомоги» забрала її з епіцентру жахіття, де вона могла б загинути. Лише завдяки збігу багатьох сприятливих обставин Світлана та її двоє колег, знаходячись в автомобілі під зливою металевих осколків, що летіли від «Іскандера», не отримали жодного пошкодження. Хоча один із уламків, пробивши переднє скло службового «Саньйона», пройшов крізь підголівник пасажирського місця та застряг у спинці заднього сидіння, на якому знаходився її молодий помічник Денис Пінчук.
Пригадуючи ті моторошні події вночі 5 травня, коли російські війська здійснили повторний обстріл газопереробного об’єкту в Полтавському районі, внаслідок чого загинули двоє рятувальників і двоє робітників підприємства, Світлана іноді торкається голови. «Так давить зсередини, ніби ось-ось щось там вибухне. Це прояви контузії», — пояснює, перевівши подих.
Але, щоб видужати, лікарі рекомендують ділитися пережитим, і моя співбесідниця дотримується цих вказівок.
«Вважаю, нас врятувало постійне прагнення до якісних фотографій»
— Тієї ночі саме в мене було чергування, — продовжує Петрівна — так шанобливо її вже давно називають полтавські працівники ДСНС. — Під кінець зміни ми з представниками пресцентру завжди вирішуємо, хто у випадку чого вирушає на місце надзвичайної ситуації, пов’язаної з російськими атаками. Я, як начальниця, котра взаємодіє з різними інстанціями, виїжджаю завжди, а якщо знаходжуся на чергуванні сама, то до мене хтось долучається. Таким чином підтримуємо один одного: стежимо за тим, що відбувається в небі, робимо знімки з різних кутів. Того вечора подзвонив двадцятитрьохрічний інспектор Денис Пінчук і запропонував «скласти мені товариство».
ВІДЕО ДНЯ
Нагороду Світлані Рибалко вручає міністр МВС Ігор Клименко
Прокинулась Світлана після опівночі від тривожного виклику: «У нас приліт. Влучання в об’єкт важливої інфраструктури».
РЕКЛАМА
Процедура виїзду пресцентру в таких випадках відпрацьована до досконалості: спорядження за усіма вимогами, зокрема бронежилет, фототехніка та бодікамера на шоломі у керівника.
— Це мій перший виїзд за багато років служби в ДСНС, коли я повернулась лише з десятком фотографій і одним відео, — продовжує Світлана Рибалко. — Зазвичай я роблю не менше тисячі знімків, з яких для ЗМІ обираємо кілька найкращих. Вважаю, саме це професійне прагнення до вдалих знімків нас і вберегло.
Незабаром після закінчення повітряної тривоги пожежники, які очікували цього сигналу на певній відстані від об’єкта влучання, розпочали налагоджувати систему гасіння. У усуненні наслідків обстрілу було задіяно близько сотні працівників ДСНС.
РЕКЛАМА
— Це не була дуже складна пожежа, — розповідає Світлана. — Зазвичай гасіння газової установки не займає багато часу: у рятувальників напрацьовані та відточені до автоматизму алгоритми дій із використанням сучасної техніки, включно з роботами. А на Полтавщині працюють, напевно, найкваліфікованіші спеціалісти в усій Україні, оскільки тут досить розвинена нафтогазова промисловість, в яку цілиться ворог. До речі, росіяни не гасять полум’я на нафтобазах, які ЗСУ останнім часом послідовно знищують. Вони їх просто ізолюють від інших установок, щоб вони самі вигоріли, тому пожежі там тривають довго.
…На першому місці, куди прибули працівники пресцентру, полум’я було невелике, тому що подачу газу встигли перекрити, й там залишилось небагато рятувальників.
— Я зрозуміла, що потрібного мені зображення тут зараз не отримаю, — ділиться Світлана. — А на другій ділянці, приблизно за кілометр, горіла цистерна, і там було більше роботи для пожежних. Тому, щоб не пропустити нічого важливого, вирішую їхати туди.
Проти такого рішення начальниці пресцентру були всі. Водій Богдан Ткаленко не міг одразу об’їхати пожежні автоцистерни на вузькій території заводу. Та й вогнеборці не встигли встановити над розкладеними рукавами переїзди для транспорту. Окрім того, прямо перед «Саньйоном» лежали декілька металевих уламків, очевидно, від «шахедів», які атакували підприємство, і вони могли пошкодити шини.
РЕКЛАМА
Світлана швидко прибрала уламки та попросила водія якомога швидше відвезти їх з Денисом на інше місце, щоб не втрачати час. Зрештою, рушили: по газону, по незахищених рукавних лініях під тиском води.
Начальник загону з обслуговування нафтогазового комплексу та ліквідації нафтогазових фонтанів Головного управління ДСНС України в Полтавській області ДСНС Михайло Дубовий також переїжджав на іншу локацію. Однак водій автомобіля з працівниками пресцентру не встиг за ним і заїхав у глухий кут, упершись у купу металобрухту. Саме ця купа й незначна затримка в часі на території підприємства зіграли їм на користь. На жаль, Михайло отримав поранення, й лікарі видалили йому селезінку — він опинився в епіцентрі вибуху балістичної ракети, яку росіяни підступно й цілеспрямовано запустили по рятувальниках.
Начальник загону з обслуговування нафтогазового комплексу та ліквідації нафтогазових фонтанів Головного управління ДСНС України в Полтавській області ДСНС Михайло Дубовий
«Над нами відкрились брами пекла»
— Ми на великій швидкості проїхали по дорозі метрів п’ятсот — це мить — як почули по рації попередження: «Загроза балістики», — продовжує Світлана Рибалко. — Водій швидко розвернувся, щоб знайти укриття на території підприємства. І ми опинилися в… пеклі. Я не чула жодного звуку, але було відчуття, ніби відкрились брами пекла. Це було так незвично! Мені важко передати свої почуття. Слух пронизував такий неприємний металічний скрегіт, дуже жахливий, подібний до нелюдського, низького гортанного голосу. Він йшов згори. І звідти сипались іскри. Водій миттєво зупинився. Це нас також вберегло, тому що ми були захищені з одного боку залізобетонним муром, а з іншого — лісосмугою. Якби автомобіль проїхав декілька метрів вперед до воріт прохідної, ми б опинилися на відкритому місці, і тоді про наслідки було б страшно казати.
Розпочався «феєрверк». Це нагадувало ядерний вибух. З неба з огидним скреготом летіли металеві кульки. Все палало, вибухало та світилось. Посеред ночі стало ясно, ніби вдень. Здавалося, в повітрі один за одним вибухають якісь снаряди. Тисячі спалахів! І це отак: ту-ту, ту-ту-ту. І тебе підіймає вгору. Ти нічого не розумієш. Ці кульки пробивають машину, пролітають поруч. Повз вухо, повз шию. Я схопилась за голову, але очі не закривала. І тільки гадала, коли це закінчиться. Лише благала: «Та досить вже! Та все! Та все! Та ну все! Досить! Досить! Та ну все!» А воно гримить і гримить. І летить на тебе, і пролітає далі. І цей звук… Найжахливіший звук, який я колись чула в житті. Це здавалося вічністю.
Як тільки закінчився цей армагеддон, ми побігли ховатись в посадку. Я, спіткнувшись, впала, вдарившись колінами об шпали. Мене підхопили мої чудові хлопці — один зліва, інший — справа, як наче я для них щось дуже цінне. А я ще міцніше притисла до себе найважливіше для мене — фотоапарат.
Манікюр роботі в зоні НП не заважає
Посадка була дуже густа. Я не могла ніде пройти, падаючи знову і знову. Коли ми вже опинились серед тих заростей, мене вразила думка: рятувальники не встигли відійти, можуть бути поранені та загиблі, зараз розпочнеться евакуація, а наш автомобіль, який залишився посеред дороги, заблокує рух. Повинні повертатись назад. Машини нашої вже, на жаль, немає. Вона навіть не завелась, тому що з неї витекло все мастило. Капот був пробитий, вся вона посічена шрапнеллю. Якось відтягнули її ближче до огорожі, щоб не заважала проїзду.
Я закріпила на шоломі камеру, щоб записувати те, що відбувається навкруги. І в цей момент мене збиває вибуховою хвилею. Так кинуло, що всі внутрішні органи, здалося, піднялись догори. Як виявилось, лише ми втроє не почули попередження про чергову загрозу балістики, тому що моя рація була встановлена під пасажирським кріслом, і вона залишилась у пошкодженій машині. Можливо, над об’єктом знаходився розвідувальний дрон і коригував удари…
Я підняла голову і дивилась у небо. Воно розривалось на шматки. Було два ракетні удари, по обох місцях. Контрольні. Щоб добити тих, хто не встиг відійти, сховатись. Було дуже шумно, але вже не так страшно. Просто це вже була звична мені балістика. Між ударами пройшло лише кілька хвилин. Другий приліт ракет потрапив на мою бодікамеру. Якби ми не повернулися з лісосмуги, то цього не вдалося б зафіксувати. І, можливо, ми з колегами не отримали б контузій. Хоча не знаю, коли саме нас контузило — чи тоді, коли в нас летіла шрапнель, чи в момент прильоту звичайної балістичної ракети.
Повторний удар прийшовся в купу металобрухту, на яку ми наткнулись при виїзді, менше ніж за сто метрів від нас. І якби не огорожа, нас засипало б тим металом.
«Руки-ноги цілі. Працюємо далі»
Врешті-решт, Світлана та її двоє колег-чоловіків дісталися до першої локації і одразу ж приступили до пошуків тих, хто міг залишитись в зоні ураження.
— У заводське укриття звозили поранених, — згадує Світлана Рибалко. — Одному з наших рятувальників уламок потрапив у пахову ділянку. Але все обійшлося незначною травмою — він не зачепив великої артерії.
Було помітно, що заступнику начальника управління Володимиру Гришаніну, який координував гасіння пожежі, було недобре. Як з’ясувалося, він перебував найближче до епіцентру вибуху й отримав контузію — око набрякло, він став погано чути. «Десь наші там, вони можуть бути поранені, їх треба знайти. Нема Ігоря Боканя», — сказав, побачивши мене. «Ідемо разом шукати» — я не сумнівалась. Денис Пінчук сказав, що мене не покине, але я не мала морального права брати його в небезпечну зону. Тому він, як і Богдан, зайнявся допомогою пораненим. Їх треба було переносити, накладати пов’язки.
…Нічого більш жахливого, напевно, в моєму житті після того вибуху балістичної ракети зі шрапнеллю не було. Зруйнований, мертвий завод, на якому шукаєш людей, з якими працювала десятки років. І не знаєш, чи знайдеш живими…
Я зателефонувала Боканю, він відповів. Але не встиг сказати, де він, як зв'язок перервався.
Ми з Гришаніним почали кричати, у мене аж голосові зв’язки заболіли: «Ігор, Ігор! Хто тут ще живий?» Прислухалися, але нам ніхто не відповідав. Так боялися, що десь хтось лежить і вмирає від втрати крові, а ми його не можемо знайти. Про те, що по нас можуть випустити ще одну ракету, навіть не згадували.
Обережно обстежили всю територію, але нікого не знайшли. На щастя, нашого Ігоря знайшли раніше інші люди й евакуювали.
То був театр абсурду, звичайно. Гришанін погано чує, а в мене в голові шумить. Двоє контужених намагаються когось врятувати. Згодом ми з себе кепкували, а тоді було зовсім не до жартів.
Повернувшись до сховища, де лежали поранені, я попросила води. Починаю пити й відчуваю, що мені стає погано: знудило, запаморочилась голова. Не розуміла, що зі мною відбувається. Думала, може дуже перехвилювалась.
А незабаром мені повідомили, що серед наших, які працювали на другій локації, є двоє загиблих: заступник начальника оперативно-координаційного центру Віктор Кузьменко й пожежний-рятувальник Дмитро Скриль. Дмитра я знала менше, а Вітя був моєю улюбленою моделлю: я дуже часто його фотографувала під час роботи, тому що він завжди виглядав у кадрі добре. Але не тільки тому, звичайно. Це був великий професіонал своєї справи. Ми з ним майже щодня спілкувались на різні теми. Я зверталась до нього, якщо мені потрібна була консультація з приводу якоїсь техніки чи якогось пожежного засобу. Він завжди знаходив час, ніколи не відмовляв. І завжди виходив останнім з місця гасіння пожежі. Так було й цього разу…
Загиблий Герой України Віктор Кузьменко був «улюбленою моделлю» Світлани
Минулого року, на День рятівника, 17 вересня ми разом отримали державні нагороди. Президент вручив йому Золоту зірку Героя України, а мені — орден княгині Ольги ІІІ ступеня.
Я заплакала. Виплакавшись, згодилася їхати з лікарями в лікарню. По-перше, мій знижений тиск підскочив до високих показників, яких ніколи в житті не було, а, по-друге, мене всю трясло й нудило. Хоча на адреналіні не думала, що потребую лікарської допомоги, тому що руки-ноги цілі, поранень немає. Збиралася далі працювати на місці прильотів.
Пожежний-рятувальник Дмитро Скриль
У лікарні, куди привозили рятувальників із тяжкими мінно-вибуховими пораненнями й переломами, Світлана Петрівна, звичайно, довго не затрималась. Отримавши першу медичну допомогу, вона… попросилася на роботу. Тому що треба було готувати інформацію про подію. Денис повідомив, що сфотографував закривавлену каску та зламану рацію загиблого Віктора Кузьменка, якому осколок влучив у шию.
— Я збрехала, що за мною вже нібито приїхали співробітники, й лікарі мене відпустили, — усміхається. — Вийшла на вулицю, викликала таксі. Стою така в формі, у запилених берцях, із закопченою каскою. Таксист здивувався. «Вам куди?» — питає. «На роботу!» — відповідаю.— Але я трохи брудна. Вибачте".
P. S. 9 травня міністр МВД України Ігор Клименко особисто вручив Світлані Рибалко відзнаку — нагрудний знак «За заслуги в службі». Разом з нею такі ж нагороди та нагрудні знаки «За відвагу в службі» отримали ще 22 полтавські рятувальники.
9 травня міністр МВД України Ігор Клименко особисто вручив Світлані Рибалко заохочувальну відзнаку — нагрудний знак «За відзнаку в службі»
Раніше «ФАКТИ» писали про те, що фото, зроблене на Полтавщині, увійшло до найкращих світлин 2025 року за оцінкою міжнародного науково-популярного журналу National Geographic.
Фото надані Світланою Рибалко