“`html
— Мою рідну людину, мого тата, окупаційна російська адміністрація засудила аж до 22 років (!) ув’язнення, хоча він не звершив жодного злодіяння, — повідомила «ФАКТАМ» Марія Сізьонова, дочка політичного в’язня Віктора Бондаренка з Бердянська. – Татові 53 роки, він служитель Харизматичної євангельської церкви України та доброволець. Залишився в окупованому Бердянську, щоб підтримувати парафіян у скрутний час. Він ретельно уникав контактів з окупаційною адміністрацією. Вважаю, з цієї причини працівники фсб і сфальшували проти нього кримінальну справу. Вони взяли під варту не тільки тата, а й мого чоловіка. Це сталося у 2022 році. Внаслідок тортур електрострумом у чоловіка посипалися зуби, і зараз він користується знімними зубними протезами. Тоді, у 2022-му, чоловіка та тата — змучених, побитих — все-таки відпустили. У мене з чоловіком четверо діток. Тому ми зважили не спокушати долю і невдовзі евакуювалися. А тато залишився.
Окупанти вдруге схопили його у травні 2024 року: тато вийшов погуляти з песиком Нюшею і додому не повернувся. Родина 21 день не мала відомостей, що з ним трапилось. Тільки доля собаки була відразу відома: Нюшу окупанти підвісили на огорожі, вона стала задихатися. Сусіди, на щастя, змогли її врятувати. Зрештою з російських мас-медіа ми довідалися: тата заарештовано. Згодом були «розслідування» і «суд». Про неймовірно жорстокий безпідставний судовий вирок я вам вже розповіла. У тата чимало хвороб, він потребує лікування, відновлення, дієтичного харчування. Медичну допомогу, а тим паче дієтичне харчування, йому за ґратами не надають. Наразі він перебуває у «Владімірському централі» — російській в’язниці для особливо небезпечних злочинців.
«Літній чоловік прийняв на себе кулю, що могла влучити в мого тата»
— Для нашої родини війна розпочалась у 2014 році: мої батько та чоловік у той час евакуювали багато людей з окупованих міст Донецької, Луганської областей, — продовжує Марія Сізьонова. — Коли у 2022 році почалося повномасштабне вторгнення, наша родина не втікала, а стала допомагати іншим людям. Ми організували постачання продуктами, медикаментами, речами першої необхідності майже 1000 жителів Бердянська (якщо точно, то 895 з близько 600 сімей — я вела списки, отже добре пам’ятаю цю статистику).
ВІДЕО ДНЯ
— Як вам вдавалося піклуватися такою великою кількістю людей?
— Насамперед нам потрібно було мати чітке розуміння, кого, чим і в якій кількості варто забезпечити. Тому ми складали списки жителів, котрим потрібна допомога, з конкретним переліком того, що саме їм вкрай необхідно. Тато й чоловік вивозили людей до Запоріжжя, там завантажували гуманітарну допомогу й привозили в Бердянськ. І на місці ми все це ділили. Причому тато не боявся заявляти, що ці продукти, ліки, речі передані з вільної України. Тут треба зазначити, що тато, як міг, чинив опір загарбникам — словами та діями. Він вселяв людям своїм оптимізмом, вірою, що зрештою все буде добре.
РЕКЛАМА
Ще розповім про мешканців Маріуполя. У перші тижні великої війни їх місто було в оточенні, від російських обстрілів і бомбардувань з повітря померли тисячі містян. Але щойно з’явилася можливість добиратися туди, а також до Білосарайської коси, тато став вивозити звідти людей у Бердянськ.
Для нас серйозним психологічним потрясінням став випадок, коли під час евакуації людей з Маріуполя рашисти розстріляли татову автівку. Сталося ось що: солдати ворога дозволили посадити в автомобіль людей. А потім відкрили по ньому стрілянину. Тато був за кермом. Поруч з ним на передньому пасажирському місці сидів літній чоловік (85 років). У нього влучила куля, і він загинув. Фактично цей чоловік врятував мого тата, тому що прийняв на себе кулю. Якби його на передньому сидінні не було, куля влучила б у тата.
Незважаючи на цей випадок, тато не зупинився, не злякався — продовжив евакуювати.
— Як вирішували питання з проживанням для людей, котрим пощастило вирватися з Маріуполя?
РЕКЛАМА
— Тоді ще місцева влада в окупованому Бердянську залишалася українською — в ній були люди, котрих обрали на вільних виборах за законами України. Тому ухвалювалися рішення про надання місць для біженців на базах відпочинку, в санаторіях. Ми привозили їм їжу, медикаменти, речі першої потреби.
Варто усвідомлювати, що багато хто з цих людей не хотів залишатися в окупації, тому ми вивозили їх на підконтрольну українській владі територію (через Василівку — на Запоріжжя). Загалом до Запоріжжя ми вивезли приблизно 700 осіб. Кажу «ми», тому що участь у цьому брала вся наша родина.
Марія Сізьонова: «Офіційно відомо про 18 тисяч цивільних, які знаходяться в російському полоні» (Фото з сайту https://ctrcenter.org)
— Перший арешт вашого тата трапився саме тоді — навесні 2022 року?
РЕКЛАМА
— У квітні 2022 року. Окупанти прийшли по мого тата та чоловіка. Їх заарештовували так, ніби полювали на озброєну до зубів диверсійно-розвідувальну групу. Як інакше розцінити те, що до нас увірвалося близько сорока російських військових з автоматами? Вони, до речі, були шоковані (принаймні мені так це виглядало) тим, що в будинку є діти та жінки. Група захоплення під час цієї «операції» перекрила цілий район міста. І все заради того, щоб схопити беззбройних священника та волонтера! Тато та чоловік зазнали тортур. Відпустили їх через 13 днів — змучених, синіх від побиття. Головне — живими. Для мене ці 13 діб стали суцільним моральним знущанням.
Читайте також: «Перед арештом я закопала золото і гроші, якими після року ув’язнення ми заплатили викуп окупантам», — колишня цивільна полонена
— Після цього ваша родина продовжувала евакуювати людей?
— Так, ми продовжили — провели ще кілька евакуацій. А потім ми з чоловіком і нашими чотирма дітьми вирішили поїхати з окупованої території.
«Полон — це страждання не тільки невільників, але і їхніх рідних»
— Ви вмовляли тата також евакуюватися?
— Ми пропонували йому виїхати разом з нами, проте він вирішив залишитися — це було його рішення, тому що він не міг покинути парафіян. З цього приводу цитував біблійний вислів: «Уражу пастиря — і розсіються вівці». Тоді це означало: поки в місті є пастирі, то є кому підтримати людей. Нам з чоловіком довелося змиритися з його рішенням.
— Перед тим, як тата вдруге заарештували, були ознаки, що за ним знову можуть прийти?
— Слухайте, було ось що: його час від часу викликали на допити, розпитували, погрожували. Ще одним тривожним сигналом стало те, що окупанти забрали у тата водійське посвідчення. Незабаром після цього, у травні 2024 року, його знову затримали. Дуже довгі три тижні ми не знали, чи він взагалі живий. Мали тільки інформацію від очевидців, котрі розповіли, що бачили, як троє невідомих схопили мого тата на вулиці й повезли його в якійсь машині.
Те, що він в Мелітопольському слідчому ізоляторі, ми дізналися з російських медіа. Згодом його перевели до в’язниці в Донецьку. А вже коли тата засудили на 22 роки й 2 місяці позбавлення волі, його відправили в росію — спершу в Кіров, потім — в Таганрог, а зараз у — «Владимирский централ». У тата гепатит C, дев’ять міжхребцевих гриж. І це не повний перелік його захворювань. Недуги у вкрай важких умовах тюрми ще й загострюються. А медичної допомоги — ніякої.
Зазначу, що до великої війни, коли в місті була українська влада, ми були просто родиною, в якій дідусь — священник і в якій всі дорослі займаються волонтерством. Сьогодні для деяких з сусідів у Бердянську ми родина терориста. Варто розуміти, що там з кожним, хто не боїться висловлювати свою думку, хто допомагає іншим людям, може трапитися те ж саме, що й з моїм татом.
— Маєте хоч якийсь зв’язок із ним?
— Російською владою дозволено листування, проте листи піддаються цензурі: в деяких з них закреслюють цілі абзаци, хоча нічого «кримінального» я татові не пишу. Що ще? Ми маємо право передати йому лише одну посилку на рік (вагою 20 кілограмів). Цього дуже мало.
Неодмінно напишіть, що історія з переслідуванням мого тата — непоодинокий випадок. На окупованій території арешти поставлені на потік. Загарбники щедро ставлять на людей тавро «терорист», «шпигун», «диверсант». Хто зазвичай ці «терористи», «шпигуни» і «диверсанти»? Вчителі, працівники лікарень, журналісти, інженери, програмісти, священники, літератори, юристи — звичайні люди, які не бажають змиритися з окупацією.
Є дані про 18 тисяч цивільних українців, котрих захопила в полон путінська влада. В неволі у них відбирають здоров’я — тим, що систематично б’ють, годують фактично покидьками, не надають медичну допомогу, вдень не дозволяють не те, що лежати, але й сидіти (можна тільки стояти). Постійно чинять на них психологічний вплив (змушують викрикувати гімн росії та радянські пісні, образливо висловлюються), багатьом зовсім не дозволяють листування з рідними. Таке ставлення лише через те, що вони українці.
Читайте також: «В колонії дуже дошкуляли воші. Вони були скрізь», — «азовець», котрого в окупованому Донецьку засудили до 25 років тюрми
У цій трагедії є ще один важливий аспект: полон — це страждання не тільки невільників, але і їхніх рідних. Приклад цього — моя родина. Ми весь час хвилюємось. Це тягар, що не відпускає. Ми не можемо розслабитись, повноцінно насолоджуватись життям, святами, тому що знаємо, що в тюрмі татові дуже й дуже важко.
Темну силу — путінську навалу — слід зупинити. «Зупинити» це означає повернути не тільки всіх полонених, а й всі міжнародно визнані території України.
Ми, родичі політичних в’язнів, просимо та закликаємо українську владу, уряди та громадські організації інших країн добиватися повернення (обміну) наших рідних.
P. S. Під час обміну полоненими напередодні Великодня серед 182 українців, котрих вдалося повернути на Батьківщину, лише 7 цивільних. На ділі домогтися від російської сторони повернення цивільних бранців виявилося значно важче, ніж військових.
Раніше «ФАКТИ» розповідали історію українського священника Василя Вірозуба, котрий пробув у російському полоні сімдесят діб.
Фото у заголовку: У перші місяці великої війни священник Віктор Бондаренко разом зі своїми рідними привозив гуманітарну допомогу для близько тисячі жителів Бердянська (Фото з відкритих джерел)
“`