«Любий мій, ми так на тебе сподівались…» — ці слова Катерина Птухіна крізь сльози промовляла біля труни дорогого. Дмитро, не очікуючи виклику, з перших днів широкомасштабної війни став до лав Збройних Сил. Оскільки найбільше прагнув, аби не тільки його дві дочки, а всі хлопчики й дівчатка України жили під безхмарним небом. У вересні 2024 після бойової операції на Курщині Дмитра визнали як зниклого безвісти, для сім’ї настали місяці тяжкого чекання. У листопаді того ж року сім’я дізналась, що він опинився у ворожому ув’язненні.
Про це стало відомо з відеоматеріалу, що з’явився в одному з російських Telegram-каналів. Увесь час рідні очікували будь-якого обміну з надією пригорнути свого героя. Однак, їм цього, на жаль, не належало. Через рік виявилось, що цей відеозапис було оприлюднено вже після того, як аерозвідника Дмитра нещадно замучили… Смерть підтвердили після третього ДНК-аналізу. Воїну назавжди 39 років…
«Чоловік відіслав мене з донечками до Польщі, а сам ще в березні 2022 року пішов добровольцем»
– Дмитро, як і я, виріс у Кривому Розі. Якийсь час проходив термінову службу в армії, але через негаразди зі здоров’ям його звільнили. Зійшлись ми під час праці на місцевому рудо ремонтному підприємстві. Чоловік працював токарем, майстерно виконував зварювальні роботи. Йому нерідко казали, що має вправні руки. Спочатку ми спілкувалися як товариші по роботі, а незабаром зрозуміли, що це сильне почуття. У 2010 році одружилися, ростили двох дочок -12-річну Софію та 4-річну Мілану, — розповідає «ФАКТАМ» дружина бійця Катерина Птухіна. — Дмитро був чудовим чоловіком і татусем, підтримкою, намагався з усіх сил, щоб наша сім’я нічого не знала потреби. Хоч би як складно не було на роботі, не нарікав, навпаки весь вечір віддавав нашим дівчаткам. А ще часто допомагав сусідам, товаришам, загалом був контактним, тому люди самі тягнулись до нього.
ВІДЕО ДНЯ
— Як Дмитро прийняв рішення стати на захист України?
– Коли почалося широкомасштабне вторгнення, менша донька була ще маленькою. Ми постійно під час тривог бігали до підвалу, вона ревіла. Чоловік хвилювався за нас, тому запропонував краще виїхати за кордон, там у нас рідні були. Благала його з нами їхати, але він сказав, що залишається. Щойно ми дістались Польщі, коханий переслав мені повістку. Спершу не зрозуміла, що діється. Згодом дізналася, що Дмитро ще у березні 2022 року пішов добровольцем. Виконував бойові завдання у складі 17-ї окремої танкової бригади імені Костянтина Пестушка. Потім був переведений до в/ч А3283, де продовжив службу у місті Харків Також служив на Черкащині, в Києві. Наприкінці серпня 2024 року його підрозділ передислокували спершу до Сум, а потім — у район Курської області. Він був водієм-електриком відділення безпілотних авіаційних комплексів стрілецького батальйону.
Дмитро був водієм-електриком відділення безпілотних авіаційних комплексів стрілецького батальйонуРЕКЛАМА
«Що з воїнами робили ці росіяни — страшно подумати»
— Що вам відомо про ту останню бойову операцію чоловіка?
— 4 вересня 2024 року бійців відпустили додому у відпустку, але наступного дня знову викликали назад. 10 вересня з самого ранку розпочався контрнаступ і чоловік ще встиг нам зателефонувати по відеозв’язку. Коханий розповів, що вони в оточенні, і він не знає, коли знову зателефонує. І додав, що якщо цього не трапиться, то щоб ми з дітьми знали, що він нас дуже кохає. Потім зв’язок урвався. Чоловік виконував бойове завдання у Курській області, біля села Снагость Кореневського району. Я постійно телефонувала командуванню. Інші бійці виходили, а мого Дмитра та хлопців з його підрозділу не було… Командир заспокоював, що, нібито, і через троє діб виходять. Далі нам вже нічого не говорили, тому самостійно розпочали пошуки нашого воїна. Я повернулася до України, подавала документи у різні установи, писала листи всім структурам, причетним до зниклих безвісти бійців. 27 листопада в одному з російських пабліків виклали фото, а пізніше й відео, де був Дмитро з двома побратимами. Росіяни розпитували у них, хто вони, звідки, хлопці відповідали. Ми були спокійні, всі дякували Всевишньому, що наші рідні бодай живі, у полоні.
Читайте також: Українських військових у російських в’язницях катують за розпорядженням путіна — правозахисниця
Незабаром нам стало відомо, що у січні 2025 року по російським новинам показали Дмитра з тими ж двома хлопцями. Відео біло таке ж, але триваліше. Це лише зміцнило нашу віру та надію. Щоправда, довго нам відмовляли змінити статус Дмитра з «безвісти зниклого» на полоненого. Мовляв, всі ці фотографії та відео не є офіційним засвідченням, і з російської сторони нема такої інформації. Зрештою, у Координаційному штабі нас таки почули. Кожен обмін був для нас чеканням добрих вістей. 19 червня 2025 року у мене був день народження. Аж раптом дзвінок, де мені повідомили найжахливішу у житті звістку — з Воронежа передали тіло та речі Дмитра, є збіг ДНК. Ось такий «пекельний дарунок» я одержала. У мене відразу сльози, розпач, важко переносила цю звістку старша донька, яка дуже схожа на тата і була за ним як той хвостик. Могли по десять разів на день телефонувати.
РЕКЛАМА
Ми не вірили у все це. Свекруха повторно здала ДНК. Слідчі повідомили, що збіглося. Але я все одно відганяла від себе ті жахливі новини. Можливо тому, що тіло, яке побачила, не було подібним на мого коханого Дмитра. Голова вся у гулях, забинтована, чорна. Обличчя понівечене. У чоловіка завжди були рівні та білі зуби, а там розхитані, передній вибитий… Праве плече вивернуте, спина вся синя. Ліва рука поламані, ноги всі сині. Очей не було. Серце не хотіло вірити. Ще додавало сумнівів те, що бійці, визволені з полону, розповідали, що нерідко росіяни вдягали речі наших хлопців на своїх військових й передавали нам. І в мене в голові роїлись думки, що окупанти могли одягнути теж на свого речі мого Дмитра. Зрештою, я найняла адвоката і здала ще ДНК доньки у Львові, де було тіло. На початку листопада ми це зробили. Поки чекали, дізнались від матері бійця, який був на тому відео з моїм чоловіком, що Сергія вбили, є збіг ДНК. Вона надіслала фото тіла, а воно подібне за побиттями на те, яке мені показували. 27 листопада ми провели Сергія в останню путь.
17 грудня 2024 року, відразу після весілля моєї сестри, наша родина отримала офіційне повідомлення про збіг ДНК, яке підтвердило найстрашніше… У висновку зазначено, що чоловік загинув на полі бою від уламкових поранень. Але жодних уламків у тілі не було. І слідів розстрілу. Лише катування. Що з воїнами робили ці росіяни — боюсь уявити.
22 грудня ми поховали нашого героя. Він відзначений нагрудним знаком «За заслуги перед містом» ІІІ ступеню. Про долю третього досі нічого невідомо.
Читайте також: «Заявити в полоні, що ти гей, — це самогубство»: захисник «Азовсталі», активіст ЛГБТІК+спільноти Олександр Деменко про випробування під час повномасштабної війни
РЕКЛАМА
«Я ніколи в житті не зрозумію цинізм і жорстокість росіян»
— Чи відомо вам, коли саме росіяни могли вбити Дмитра?
– Мені здається, що одразу. Вони сиділи у підвалі, оскільки перебували в оточенні. Вже потім довелось вийти. Їх перевели до посадки, потім на якусь іншу точку. Допитали і одразу розстріляли. Бо до того як побачити відео допиту, ми знайшли світлину, де на полі бою лежать три бійці. Але не було видно, хто саме. Вже тепер зіставляємо все і усвідомлюємо, що на тих світлинах так само була зламана рука, і голови перебинтовані… Мені важко пояснити, чому окупанти не дали шансів хлопцям. На відео вони розповідали, що займаються аеророзвідкою. А росіяни відповіли: «Так це ви під… ри, які вбивають нас очима». Можливо через це… Я ніколи в житті не зрозумію цей цинізм, жорстокість.
Якщо ви вбили, для чого тоді показуєте відео з допиту? Щоб ви розуміли, ось місяць тому, після похорону в одному з російських пабліків знову було фото Дмитра і побратимів. Що вони начебто живі та хочуть додому, додали номер. Та коли я туди написала, у мене стали вимагати повернути якусь дружину та дитину з 2014 року. До чого це — незрозуміло. Скоріш за все, аферисти.
— За весь час, поки шукали Дмитра, чи снився він комусь з родини?
– Доньці часто. Одного разу наснилось їй, що похорон тата, а він стоїть серед людей й просить бути тихенькою, щоб мамі нічого не казала, бо вона дуже хвилюється. Іншого разу снилось, що Дмитро у полоні і він водить її по території і щось показує. Потім його покликали, і він сказав, що скоро прийде… Крім того, перед тим, як ми його поховали, нас завжди переслідував сірий голуб. Де б ми не відпочивали, куди не їздили, завжди з нами він був. Сподівалися, що це Дмитро дає нам знак, що він поруч, що все гаразд. На балконі часто його бачили, і ніколи він не стукав у вікно. І до свекрухи вночі на підвіконня прилетів голуб, коли перед тим вона у думках благала сина дати хоч якийсь знак. Вже після похорону мені сказали, що коли труну з чоловіком привезли у двір, то над нею теж сидів голуб…
Ще всі разом
— Знаю, що нещодавно ви зареєстрували петицію і хочете, аби чоловік посмертно отримав звання «Героя України». Розкажіть про це.
– Після допиту мого чоловіка жорстоко закатували. Його били. Знущалися. Ламали тіло. Але зламати його не змогли. Він не зрадив, не став на коліна. Не відмовився від України навіть тоді, коли це коштувало йому життя. Це біль, який не вщухне. Це воїн, якого ворог знищив фізично, але не зміг перемогти духовно. На жаль, чоловіка уже не повернеш, і це найжахливіше. Хочеться справедливості, надання Дмитру звання Героя України (посмертно). Адже це визнання того, що він загинув як Герой, це повага людині, яка заплатила за нашу свободу власним життям. В наших серцях він назавжди залишиться теплом, турботою і світлом, яке не згасає… Буду вдячна кожному за підтримку цієї петиції.
Раніше «ФАКТИ» писали про те, що на тілі захисника кати випалили напис «слава россии».