“`html
Ольга знаходилася на нічній зміні, коли на її Viber хтось подзвонив. Вона автоматично торкнулася екрану, щоб відповісти, і почула невідомий чоловічий тембр.
«Ольго Вікторівно, мусимо повідомити, що ваш чоловік потрапив у полон, — досить чемно промовив незнайомець російською. — Найгірше, що могло трапитися, вже сталося. З ним все гаразд».
— Звідки дзвонили, мені не повідомили й поспілкуватися з чоловіком не дозволили. Це відбулося 16 березня 2023 року. Відтоді розпочалася моя битва за звільнення Олексія, — ділиться жінка.
Олексія врятував товариш по службі, пожертвувавши собою
43-річний Олексій Пушкар з села Шепелівка Кременчуцького району Полтавської області — один із 157-ми військовослужбовців, котрих повернули з російської неволі 5 лютого.
ВІДЕО ДНЯ
До масштабної війни чоловік підробляв на сезонних роботах за кордоном. В перші ж дні всеосяжного вторгнення повернувся додому й записався у чергу добровольців до військкомату. Проте його відправили додому, оскільки він не мав досвіду термінової служби. Попросили дочекатися на повістку.
Дочекався Олексій Пушкар свого часу через пів року.
РЕКЛАМА
— В молодості чоловік марив про армійську кар’єру, проте у мирний період ця його мрія не здійснилася, — розповідає Ольга Пушкар. — Тому він, як то кажуть, дуже хотів у бій, щоб проявити себе. Одразу ж після мобілізації Олексія відправили на вишкіл до Естонії, після чого зарахували на посаду навідника 25-ої окремої десантно-штурмової бригади. Бойові завдання його підрозділ виконував на одному з найскладніших, Луганському напрямку. Бився поблизу села Червонопопівка.
Уперше солдат Олексій Пушкар вирушив на позиції у листопаді. А вже за місяць дістав тяжкі ушкодження — його група потрапила під ворожий обстріл. На щастя, бойові медики встигли вивезти поранених з небезпечної зони. У Олексія діагностували кульове поранення легенів, переломи ребер і лопатки, сильну контузію. Два місяці відновлення після операції — й знову на передову.
14 лютого, на День закоханих, Ольга та Олексій офіційно узаконили свої відносини. А через місяць він опинився в положені.
РЕКЛАМА
Олексій Пушкар
— Росіяни знімали на відео з дрона захоплення позицій наших бійців, на яких був і мій чоловік, — розповідає Ольга. — Ці кадри увійшли до документального фільму про їхню штурмову бригаду. Він є в Інтернеті. Серед наших були загиблі. Олексія врятував полеглий побратим. Так сталося, що в нього влучив снаряд і відірвана кінцівка полетіла в мого чоловіка. Від поштовху Олексій звалився і його засипало землею. Під час зачистки позиції росіяни його й взяли в полон.
— Невідомий чоловік, котрий мені подзвонив, пообіцяв зв'язатися наступного дня о десятій годині ранку, запевнивши, що дасть поговорити з чоловіком, — продовжує Ольга. — На той час я вже була у відділку поліції, і нашу з Олексієм розмову по відеозв’язку правоохоронці зафіксували.
Я помітила, що тіло чоловіка було багряне від синців. На переніссі був приклеєний пластир, під очима — гематоми. З його міміки я розуміла, що він не може мені всього сказати і я не можу його про все запитати. Відчувалося, в кімнаті він знаходився не сам. Проте знати, що кохана людина жива, це вже благо.
РЕКЛАМА
Таким побачила Ольга Олексія на відео у полоні
Потекли важкі нескінченні дні нової дійсності.
— Я одразу ж почала займатися пошуком і звільненням свого чоловіка з неволі. Найбільше боялася, щоб він, боронь Боже, не подумав, що я нічого не роблю для його повернення, — каже Ольга Пушкар. — Хоча й усвідомлювала, що Олексій ніколи мене про це не запитає. Скоріш за все, ця боротьба за його визволення потрібна була мені самій для заспокоєння. Я відвідувала акції підтримки «Не мовчи. Полон вбиває», які організовують родичі й друзі українських військовополонених. До того ж, їздила не в Глобине і не в Кременчук, а в Київ і в Швейцарію, де розташована штаб-квартира Міжнародного Комітету Червоного Хреста, виступала на мітингах. Вважала, що так буде дієвіше, результативніше. Оскільки світ має бачити, що ми боремося за повернення своїх захисників. Надсилала листи кардиналам і Папі Римському, а також тогочасному президенту США Джо Байдену. Робила все, що могла, і навіть більше. Мені від цього ставало краще. Усе це, врешті-решт, думаю, допомогло.
— Де утримували Олексія?
— Останні десять чи одинадцять місяців у колонії під Омськом, а до того — в Луганську.
«Інколи здавалося, що я на межі своїх сил»
Та проблема, як відомо, не приходить одна. Майже за декілька тижнів після того, як Олексій потрапив у неволю, у доньки Ольги від попереднього шлюбу — 11-річної Діани — виявили неоперабельну пухлину в стовбурі головного мозку.
Ольга з сином і донькою, 2024 рік
— Діана якось пожалілася, що стала погано бачити, — згадує Ольга. — Я негайно ж відвела її до офтальмолога. «Тут щось складніше, ніж просте порушення зору», — констатувала лікарка й направила нас до невропатолога. Невропатолог заявила, що треба терміново треба зробити МРТ головного мозку. Обстеження показало, що у дитини пухлина розміром з куряче яйце, котра почала тиснути на очний нерв. Мені це важко було пережити, адже донька до останнього була дуже рухливою. Наступного дня після діагностики ми були вже в Києві, в «Охматдиті». Хірурги видалили частину пухлини — куди змогли дістатися. Лікарі сподівались знищити її за допомогою хіміотерапії. Призначили дитині 47 «хімій». Діанка витримала лише 43 — з’явилася алергія. Вже майже рік, як медики просто спостерігають за пухлиною. Кожні три місяці робимо МРТ. На жаль, злоякісне утворення продовжує збільшуватися. Онкологи покладають надії на променеву терапію, але треба зачекати, поки дитина трошки підросте, оскільки зараз є великий ризик того, що ця терапія просто знищить мозок.
— Навіть складно уявити, через що вам довелося пройти…
— Якби ви знали, скільки разів мені здавалося, що я вже не витримаю, що я вже виснажена. Були панічні атаки, істерики, сльози. Було надзвичайно важко впоратися з тим, що мені підготувало життя. Але, дякувати Богу, мене підтримували батьки, друзі, близькі й сторонні люди. У якийсь момент зрозуміла, що просто повинна пройти через усі випробування. Мушу все знести, пережити й не здаватися. Така моя доля…
На щастя, Діана перебуває під наглядом найкращих лікарів, вона приймає гарні ліки, відвідує школу. Тепер повернулася моя підтримка, мій чоловік, і ми разом продовжимо боротися з недугою доньки.
— Олексій знає про діагноз Діани?
— Так. Я зібралася з духом і розповіла йому. Нам декілька разів під час його перебування в ув’язненні у Луганську вдалося поговорити. Чоловік дзвонив серед ночі — мабуть, хтось із охоронців давав йому телефон. Можливо, там теж не всі нелюди… Здебільшого він розпитував. Цікавився, як діти, як батьки, як здоров’я, як моя робота… Від цих розмов мені ставало спокійніше.
А у серпні 24-го року з невідомого акаунта скинули відеозапис, у якому Олексій звертався до сім’ї, говорив, що всіх нас любить і мріє про зустріч. У повідомленні від невідомого було зазначено, що за бажання я теж можу записати своє відеозвернення, і вони йому його покажуть. Я сумнівалася, казати про Діану чи ні, проте все ж розповіла, наголосивши, що ситуація під контролем.
Після обміну його першим питанням було «Як Діана?».
— Ви інформували про спілкування з полоненим чоловіком відповідні інстанції?
— Звісно. Інформувала поліцію, СБУ, Національне інформаційне бюро з питань військовополонених, примусово депортованих та зниклих осіб, Координаційний штаб з питань поводження з військовополоненими. Олексія, гадаю, контролювало фсб.
Олексій на рідній землі
«Привіт, люба! Я нарешті вдома»
На час, коли я брала це інтерв’ю, подружжя ще не зустрічалося, тому не на всі питання жінка знала відповіді. Вона збиралася в поїздку до лікарні, в якій чоловік проходитиме реабілітацію. З голосу було зрозуміло, що вона перебуває в піднесеному стані.
— Я майже три роки чекала на коханого, не припиняючи боротися за його волю, — говорить. — А коли вчора почали надходити повідомлення від СБУ та від організацій, котрі займалися обміном, про те, що Олексія звільнено, у мене трапився шок. Це було настільки несподівано. Я просто не знала, що робити, що мислити, за що братися.
Перед кожним попереднім обміном у мене було відчуття, що ось-ось почую й побачу чоловіка. Перебувала в піднесеному настрої. А коли сподівання не здійснювалися, мені було так тяжко… Ви навіть не можете уявити. У мене кожна фаланга пальця боліла. І здавали нерви.
А цього разу я просто чекала. Ні на що не розраховуючи. Просто чекала…
У момент повернення Олексій не вийшов на зв'язок з дружиною. Як згодом виявилося, переплутав цифри у номері. Лише вночі Ольгу знайшли волонтери й дали номер його телефону. Вона всю ніч не спала — переповнювали емоції. А вже вранці подзвонила.
— Привіт, кохана! Я нарешті вдома, — почула близький голос.
— Ми розмовляли по відеозв’язку, — розповідає Ольга, — і я ледь впізнала свого чоловіка. При зрості майже два метри він колись важив 125 кілограмів. Тепер залишилося 80. Лише шкіра та кістки. Лише його очі. Але ж які ми раді!
Таким був Олексій Пушкар до полону
Раніше «ФАКТИ» публікували інтерв’ю з капеланом Василем Іванюком, котрий вважає, що війна завершиться не якимись гучними вибухами. Одного разу росіяни просто відступлять.
Фото надані Ольгою Пушкар та з відкритих джерел
“`