Серед тих жахливих злодіянь, які вчинили в березні 2022 року російські загарбники в Бучі, що під Києвом, трагедія восьми місцевих бійців тероборони на вулиці Яблунській, 144, стала однією з найбільш відомих. Розслідування її деталей провели та опублікували BBC і The New York Times. Серед підданих тортурам путінськими варварами бійців тероборони був майстер з виробництва меблів Андрій Вербовий. Його дружина Наталія Вербова поділилася спогадами з «ФАКТАМИ».
«Військовики тероборони мали лише одну гвинтівку на всіх»
— З початком повномасштабної агресії ми з моїм чоловіком Андрієм і нашим сином Романом збиралися обладнати льох, щоб переховуватись там від атак, — розповіла «ФАКТАМ» Наталія Вербова. — Але вже наступного дня, 25 лютого, до сина зателефонував його товариш Василь, з яким він разом з п’ятого класу навчався в гімназії. Він повідомив, що він зі своїми близькими вирушає в Закарпаття, і запропонував нам поїхати разом з ними. Сказав, що скоро буде у нас, і на збори маємо десь пів години.
ВІДЕО ДНЯ
Я запитала чоловіка: «Як вчинимо?» — «Очевидно, їдьте», — відповів Андрій. Важлива деталь: в автомобілі у Василя було тільки два вільних місця. Я розмістилася на задньому сидінні разом з матір’ю Васі Наталією Іванівною (там також посадили їхню кішку). А мій син сів спереду біля друга. Вирушили 25 лютого близько 16 години. Міцно обійнялися з Андрієм. Домовилися, що він збере речі та поїде за нами на нашій автівці. Ми виїхали, а Андрій стояв біля воріт, проводжав нас поглядом.
До Закарпаття ми добиралися 36 годин (тільки подорож до Житомира тривала 10 годин). Під час поїздки я неодноразово дзвонила чоловікові: «Андрію, виїжджай», «Андрію, ти вже поїхав?» А він мені: «Так, все гаразд». Зробив фото свого рюкзака і мого паспорта (тому що я залишила документ вдома), надіслав ці знімки мені — нібито майже готовий до від’їзду. Але так і не виїхав…
РЕКЛАМА
Наталя і Андрій були щасливою парою
— Те, що Андрій вступив до тероборони, стало для вас несподіванкою?
— Він не казав мені, що збирається в територіальну оборону. Тоді багато жителів Бучі об’єдналися для оборони міста. Вони споруджували блокпости (на вулиці Яблунській було декілька блокпостів), організували чергування, допомагали жителям евакуюватися, займалися волонтерством — доставляли людям харчі, ліки. Знаю, що в тероборону ще й не кожного брали. Моєму Андрію було вже 55 років, міг й не йти, але пішов і його прийняли.
Андрій відправив дружині фото зібраних речей, як доказ того, що готовий їхати з Бучі. Проте лишився і долучився до тероборониРЕКЛАМА
— Коли чоловік перестав відповідати, у вас з’явилось передчуття, що з ним трапилось лихо?
— Мабуть, ні. Російські покидьки вбили його і сімох його побратимів 4 березня. Рано вранці того дня він розмовляв по телефону з моєю мамою — вона йому зателефонувала. Андрій повідомив їй, що потрібно видалити всі чати в телефоні і попросив, щоб йому не телефонували, тому що він з товаришами потрапив в окупацію, тому дзвінки можуть їх видати і, можливо, зашкодити тим, хто телефонує. З того часу мій чоловік припинив виходити на зв’язок.
— Чи вдалося комусь з тероборонівців вижити?
— Врятувалися двоє: чоловік середнього віку Іван Скиба, а також молодий хлопець (на той момент йому було або 18, або 19 років), котрий виявив слабкість і в один з найбільш критичних моментів зізнався окупантам, що він та його товариші не будівельники, а бійці тероборони. Не збираюсь називати прізвище того хлопця. Я бачила його під час слідчого експерименту на місці трагедії. Щодо нього вели слідство.
РЕКЛАМА
Читайте також: Про вбиту в Бучі жінку з червоним манікюром, фото якої облетіло весь світ, розповіли її товариші та свідок злочину
— Як вижив Іван Скиба?
— Дивом. По суті, досі жодного разу я не змогла з ним поспілкуватися, тому безпосередньо від нього я жодних подробиць не знаю. Наскільки я розумію, ще в березні 2022-го Скиба поїхав з рідними в Польщу і досі не повернувся. Він зателефонував мені лише один раз — у 2023 році на річницю смерті хлопців. Ми тоді організували мітинг пам’яті на місці їх розстрілу. Прийшло багато людей, був священник. Саме тоді був дзвінок від Скиби, але так вийшло, що ми не порозмовляли. Я йому неодноразово писала, але це не принесло результату.
— Він контактував з журналістами?
– Так. Власне, з інтерв’ю, які дав ЗМІ Іван Скиба, я знаю про велику частину того, що сталося з моїм чоловіком і його товаришами. Сталося так: третього березня російські загарбники вдерлися в Бучу. На вулиці Яблунській перебувало менше десяти бійців тероборони. У них була одна гвинтівка на всіх. Тому чинити збройний опір сотням вщент озброєним десантникам було б рівнозначно самогубству.
Господар одного з обійсть на Яблунській запропонував хлопцям сховатися у нього в підвалі. Вони погодились. Тож ночували в тому підвалі. Як я вже казала, наступного ранку Андрію зателефонувала моя мама, і вони поговорили.
Невдовзі до укриття увірвалися російські десантники. Хлопців били, відібрали мобільні телефони та взуття. Об 11 годині камери відеоспостереження на вулиці зафіксували, як бійців тероборони ведуть в адміністративну споруду на Яблунській, 144, де окупанти розташували штаб і місце катувань. Кожен з хлопців нахилившись тримав одну руку в себе на голові, а іншу — на поясі того, хто йшов попереду. Іван Скиба розповідав журналістам, що солдати кричали: «Вы бандеровцы! Вы хотели спалить нас „коктейлями Молотова“! Мы спалим вас живьем!»
Скріншот з відео, знятого вуличною камерою. Ці кадри використані в документальному фільмі The New York Times
— Під цим тиском молодий хлопець психологічно не витримав і зізнався, що він та його товариші не будівельники?
— Він признався після того, як російські нелюди застрелили одного з тероборонівців — Віталія Карпенка. Зізнання зберегло життя молодому хлопцю — загарбники його відпустили, але для решти чоловіків його слова фактично стали смертним вироком.
Далі події розвивалися так: російські десантники завели в приміщення Івана Скибу і мого чоловіка. Івану натягнули на голову відро, наказали нахилитися і притулитися головою до стіни. Почали класти йому на спину цеглу. Зрештою він впав. Іван чув, як окупанти погрожували моєму чоловіку, що вистрілять йому в ногу.
Читайте також: «Нестримна жорстокість Путіна не має меж»: в Європі вимагають організувати міжнародне розслідування «Різанини в Бучі»
Тут потрібно зазначити, що окупанти для чогось привели до будівлі по Яблунській, 144, місцевих жителів. Деякі з них бачили там тероборонівців. Це, зокрема, однокласниця мого чоловіка Ірина Волинець. З нею я приходила до тієї споруди після звільнення Бучі. Ірина особисто бачила, що мій Андрій був ще живий, лежав на землі, біля нього була калюжа крові і якесь простирадло. Ірина відчула, що Андрій на неї дивиться. Сказала мені, що не могла йому допомогти. Якщо чесно, я за це була ображена на неї. Зараз розумію, що вона, насправді, в той момент не могла нічого вдіяти для Андрія. Ірина вказала мені на місце, де він лежав.
Там тоді трапилась ще одна вкрай небезпечна подія, котра все ж закінчилася добре. Справа в тому, що орки схопили сина Ірини Славу, поставили його поруч з бійцями тероборони. Слава — учасник АТО, на ньому були берці. Росіяни примусили хлопця зняти ті берці, запитували, звідки вони в нього? Ірина просила звільнити сина. Тоді окупанти запитали тероборонівців, чи він їхній? Ті відповіли, що ні. Тоді Славі дозволили піти.
Восьмеро тероборонівців, яких катували і вбили російські окупанти в Бучі
«Вбивці телефонували до себе в росію з мобільних, які відібрали у тероборонівців»
— Чи тероборонівці робили спроби втекти?
– Один з них спробував втекти, але в результаті врятувався інший. У своїх інтерв’ю Іван Скиба розповів, що російські солдати радились, що робити з бійцями тероборони. Вирішили вбити. Хлопців завели у двір споруди по Яблунській, 144. Там вже лежало тіло людини, котру розстріляли раніше.
Хлопці попрощалися один з одним. Раптом один з них — Анатолій Приходько — спробував втекти. Загарбники його застрелили, почали стріляти по інших. Потім добивали.
— Серед хлопців, яких вони тоді розстріляли, був Іван Скиба. На щастя, йому дивом вдалося врятуватися?
— Виходить, що так. Він повідомив журналістам, що його поранило в бік. З усіх сил затримував дихання, щоб пара з рота не зрадила, що він живий. Зрештою вбивці пішли геть. Тоді Іван поповз до огорожі, спромігся перелізти в сад, переліз ще через одну огорожу. Дістався покинутого господарями будинку. Знайшов там ліки, обробив собі рану, переодягнувся в одяг, який був в будинку.
Того ж вечора в той будинок увірвалися інші російські солдати. Іван сказав їм, що поранення отримав через обстріл. Його привели на Яблунську, 144, посадили в підвал, в якому утримували місцевих мешканців. Через декілька днів людям дозволили звідти вийти. Іван повернувся додому. Невдовзі з родиною зміг евакуюватися і виїхати в Польщу. Приблизно така історія порятунку Івана Скиби.
Іван Скиба дивом вижив під час розстрілу. Фото ТСН
— Коли ви дізналися, що ваш чоловік загинув?
– Вже після звільнення Бучі. А до того розшукувала його. Телефонувала, надсилала повідомлення: «Де ти? У мене твій ланцюжок, амулет також. Я тебе від усього лихого захищаю. Ми за тебе молимося. Чекаємо на твій дзвінок. Напиши нам хоча б декілька слів». Тоді мій Андрій був вже мертвий.
Як потім стало відомо, тіла розстріляних бійців тероборони знаходилися на подвір’ї аж доки не звільнили від окупантів Бучу.
— Ви згадали амулет. Який в Андрія був оберіг?
— Іконка на ланцюжку з зображенням Божої Матері.
— Андрій вам сниться?
— Вперше він мені наснився 7 березня 2022 року. Уві сні я побачила Ісуса в білій довгій одежі. Він на руках тримав тіло, загорнуте в білі простирадла з тонкої тканини, котра розвівалася на вітрі. Ісус сказав до мене: «Це Адріан». Мені було важко змиритися з думкою, що чоловіка немає серед живих. Згодом все ж пояснила для себе той сон: Андрій помер, і Господь забрав його до себе.
Вдруге побачила Андрія уві сні, коли ми з сином вже повернулися в Бучу. З нашого будинку видно через огорожу вулицю. Мені наснилося, що бачу, як вулицею йде мій Андрій. Я його позвала: «Андрію, йди додому». А він пройшов повз і попрямував в бік кладовища (ми живемо недалеко від цвинтаря).
Читайте також: «Окупанти зайшли до будинку, де на ліжку лежала 90-річна бабуся, і вистрілили їй в голову»: працівник ритуальної служби Ігор Середа про звірства рашистів в Бучі
— Запитаю про колишні щасливі роки. Як ви познайомились з Андрієм?
— Сталося так, що я спочатку познайомилась з його мамою, а вона познайомила мене з Андрієм.
— Ймовірно, ви їй сподобались і вона зробила все, щоб ви побачились з її сином?
— Гадаю, що так і було. Вона запросила мене в гості, і я приїхала до них. Приїхала, звичайно, по справах. Тут потрібно сказати, що тоді, в 1990-ті роки, в Бучі на склозаводі виготовляли колби для термосів. А на Тернопільщині, де я мешкала, виробляли обойми (корпуси) для термосів. Дехто обмінював колби на обойми, дехто навпаки — обойми на колби.
Ми познайомилися з мамою Андрія на базарі в Чернівцях. Я продавала там термоси — мала такий заробіток. Ми з нею поспілкувалися, обмінялися телефонами та домовилися, що я завітаю до неї у справах.
Я приїхала в Бучу, якраз тоді, коли Андрій повернувся з плавання — він був моряком далекого плавання. Так з ним і познайомилися. Ми зустрічалися не дуже довго. Спочатку він приїхав до мене в Тернопіль, пробув декілька днів і невдовзі відправився в черговий рейс в море. Часто телефонував, а коли повернувся з плавання, освідчився мені. Сталося так, що зробив пропозицію під час нашої третьої зустрічі.
Андрій з сином Романом
— Після одруження ваш чоловік продовжив діяльність моряка?
— Ні. Якраз після весілля цю діяльність він припинив, оскільки тоді, у 1996 році державне підприємство Чорноморське морське пароплавство переживало важкі часи. Андрій почав шукати себе в іншій сфері. У нього були вправні руки та завзяття до праці. Влаштувався на підприємство з виробництва дверей і вікон. В нього добре виходило. Згодом він почав займатися меблями, у тому числі їх реставрацією. Чоловіку подобалося працювати з деревом. Виконував індивідуальні замовлення: виготовляв меблі для кухні, комоди, шафи-купе тощо. Сам розробляв ці вироби, робив розрахунки.
У нас вдома майже все зроблено його руками. Будинок нестандартних розмірів, тому перше, що він зробив в нас в хаті — нові двері. Крім того, Андрій утеплив будинок мінеральною ватою і пінопластом, зробив в будинку ремонт, поклав в кухні плитку, в кімнатах — ламінат, провів воду, каналізацію, зробив меблі в кухню, вимостив на подвір’ї доріжку плиткою… За що б він не брався, в нього все виходило.
— Когось з російських десантників, котрі розстріляли бійців тероборони, вдалося покарати?
— Цю справу розслідує Державне бюро розслідувань. Існує таємниця слідства, тому поки що багато чого не можна розголошувати. Я вірю, що злочинці (зокрема, з 234-го десантно-штурмового полку) понесуть покарання. Принаймні, деяких з них вдалося встановити журналістам — по відео з камер відеоспостереження та телефонним дзвінкам, адже вбивці телефонували до себе в росію з телефонів, які забрали у своїх жертв. Є інформація, що частина нелюдів вже загинула.
Читайте також: «Таке враження, що розстрілювали людей задля розваги»: в Бучі знайдено відео з обличчями окупантів, котрі скоїли жахливі злочини
Хоча минуло чотири роки після смерті Андрія, але я все шукаю його серед живих. Нещодавно побачила безхатченка в підземному переході. Мій чоловік був худорлявий, і цей теж. Зупинилася, придивилася — схожий. З’явилось бажання повернутися і роздивитися краще. Розумієте, в мені жевріє надія на диво, що незважаючи ні на що, мій Андрій живий. Нехай він безхатько, поранений, інвалід… Аби тільки був живий. Неможливо боляче змиритися, що твоєї близької людини немає, що ти більше ніколи її не побачиш, не скажеш їй слів, які не встигла сказати.
Додам ще, що на четверту річницю смерті мого чоловіка і його товаришів у нас в Бучі відбулася хресна хода. Репортаж про неї показали на одному з телеканалів в Японії.
Читайте також: «Російський снайпер поцілив моєму онукові в лоб і в око»: розпочався суд над росгвардійцями, котрі розстрілювали в Гостомелі автомобілі з цивільними
Фото з відкритих джерел