– Мій чоловік перебував в Оленівці в «бараку 200», який було знищено росіянами у липні 2022 року, отримавши тоді серйозні травми, — повідомила «ФАКТАМ» Світлана Фтіц, дружина бійця «Азову» Олександра Лещенка. — Лише через півроку він зміг піднятися на ноги (до цього був прикутий до ліжка). Однак у неволі його рани досі не були вилікувані. Мій Саша — серед 46 важкопоранених воїнів, які постраждали під час теракту в Оленівці й досі перебувають у російських в’язницях та колоніях.
«Ще коли було оголошено про вихід наших хлопців і дівчат у „почесний полон“, я не дуже вірила в їхнє швидке повернення. Адже з власного досвіду знаю про поведінку орків»
— Народний депутат України Олександр Ковальов у травні 2022 року брав участь у переговорах щодо виходу оборонців Маріуполя з «Азовсталі» в «почесний полон», який, як тоді було оголошено, мав тривати не більше 3−4 місяців, — продовжує Світлана Фтіц. — Відтоді минуло понад 4 роки, але, на жаль, багато наших воїнів, які вийшли тоді з «Азовсталі», залишаються в російській неволі. Серед них і «азовці», яких окупанти знищили в ніч на 29 липня 2022-го в так званому «бараці 200» в Оленівці.
ВІДЕО ДНЯ
Чому я згадала про депутата Ковальова? Наша громадська організація «Спільнота Оленівки» нещодавно звернулася до нього з проханням допомогти у звільненні важкопоранених «азовців», які постраждали під час теракту в Оленівці (у «бараці 200» перебували лише бійці «Азову»). У результаті Ковальов ініціював ухвалення (більш як 270 голосами «за») Верховною Радою України Звернення до президента України Володимира Зеленського щодо необхідності негайного повернення 46 важкопоранених військовополонених, які отримали поранення під час масової страти 29 липня 2022 року в Оленівці та потребують термінової медичної допомоги. З’явилася певна надія, що їх повернуть. Звісно, ми прагнемо звільнення всіх українських полонених, але ці 46 хлопців мають бути в пріоритеті.
Світлана на мирній акції, покликаній привернути увагу суспільства до проблеми військовополонених, щоб сприяти їх якомога швидшому обмінуРЕКЛАМА
— Де наразі росіяни утримують вашого чоловіка?
– У слідчому ізоляторі в місті Кізел Пермського краю рф. В обміні, що відбувся 15 травня цього року, з полону повернувся хлопець, який спочатку сидів в одній камері з моїм чоловіком, а потім — у сусідній. Від цього хлопця я дізналася, що мого Сашка раз на дві доби водять на перев’язки. Показовий факт: усі полонені мають увесь день — з 6 ранку до 22 години — стояти (лягати чи сідати на ліжко суворо заборонено), проте моєму чоловіку дозволили лежати, бо, на жаль, у нього гниють ноги.
— Судячи з того, що ви зараз розповіли, російська сторона не надає вам можливості листуватися з вашим чоловіком, тому інформацію про нього ви дізнаєтесь лише від хлопців, яких вдалося обміняти?
– Саме так. Я регулярно передаю листи Саші через Міжнародний комітет Червоного Хреста, через українського омбудсмена Дмитра Лубінця (він передає їх колезі з росії), через Координаційний штаб з питань поводження з полоненими. Проте жодного листа у відповідь від чоловіка я поки що не отримувала. Колишні полонені, які перебували разом з ним у російському слідчому ізоляторі в Кізелі, казали, що деяким хлопцям листи адміністрація передавала, а моєму чоловіку — ще жодного.
РЕКЛАМА
Читайте також: «Мене продали в рабство до російської військової частини»: колишня цивільна полонена домагається покарання її мучителів у Міжнародному кримінальному суді
— Він вам сниться?
— Постійно сниться (плаче — Авт.). У ві снах я з ним розмовляю, розповідаю, як живу, як борюся і хвилююся за нього, як я його чекаю і люблю. У багатьох снах він повертається додому, обіймає мене, каже: «Все буде добре, люба. Тільки не плач».
— Влітку 2022 року, напередодні знищення росіянами «бараку 200» в Оленівці, у вас було передчуття, що ваш чоловік опиниться на волосині від загибелі?
— Я не впевнена, що це було передчуття, проте під час пошуку інформації про тих, хто перебував у «бараці 200», сталися дивні речі. Судіть самі. Коли стався теракт, ми кинулися шукати в Інтернеті інформацію про потерпілих. У першому списку, який мені трапився (зрозуміло, що його виклала російська сторона), були номери 67 і 69.
РЕКЛАМА
— Тобто 68-го не було?
– Так. Переглянула всі прізвища в тому списку і бачу — в ньому немає мого чоловіка. Хай мене пробачать родичі інших хлопців з «бараку 200», але я тоді подумала: «Слава богу, що мого там не було». Але наступного дня натрапила на інший список, в якому — той самий 68-й номер. Під ним як важкопораненого було зазначено мого чоловіка — Лещенка Олександра Володимировича.
Десь приблизно за місяць до теракту в Оленівці (у червні) відбувся обмін, в якому повернули важкопоранених захисників Маріуполя. Тож я дуже сподівалася, що невдовзі обміняють і поранених в Оленівці. Але вже скоро четверта річниця цієї трагедії, а російська сторона, як я вам уже казала, фактично відмовляється обмінювати навіть тих хлопців, яких тоді було важко поранено. У мого чоловіка гниє нога, і його тримають за гратами. Якщо чесно, час від часу охоплює відчай — вже не знаєш, до кого звернутися, не знаєш, що ще зробити, аби повернути Сашу.
Читайте також: «Я стріляв по машині з літерою „Z“, але вигадав, що там були цивільні, аби тільки припинили мене катувати»: колишній полонений «азовець» написав книгу «Окраєць»
— Після теракту в Оленівці російське телебачення зробило чимало репортажів з Донецьких лікарень про «азовців», які були в «бараці 200». Олександр потрапив у ті телесюжети?
– Так, на одному з відео (репортаж на «Росія 1») я побачила його — в кадр потрапило, як мого Сашу везуть на каталці, а поруч — два вертухаї (охоронці — Авт.) з автоматами. Крім того, є фото, на якому він лежить на каталці.
Олександр у лікарні в Донецьку. Скриншот з відео
— Тобто Олександр просто потрапив у кадр, а інтерв’ю не давав?
— Я так розумію, що він і не міг дати інтерв’ю, бо в нього було поранення в шию (знову ж таки, я це знаю з розповідей хлопців, яких вдалося обміняти).
— Яким ви побачили на цьому відео чоловіка?
— Обличчя дуже бліде, знекровлене. Ми його впізнали з моїм сином Павлом від першого шлюбу. Паша вигукнув: «Мамо, дивись, Саша!»
— Певно, Олександр дуже сильно схуд?
— Дивіться, коли 19 травня 2022-го він телефонував мені з «Азовсталі» перед тим, як вийшов з товаришами у почесний полон, сказав: «Жінко, я стрункий, мов кипарис». Тут слід сказати, що Сашко взагалі чоловік кремезний — має зріст 186 сантиметрів, до повномасштабного вторгнення важив 105 кілограмів.
Так от, ми з ним говорили 19 травня по відеозв’язку. Він посміхався, казав, що мине 3−4 місяці, і повернеться додому.
— Ви вірили в це?
— Ні, вже тоді я не мала віри в швидке повернення. Бо з власного досвіду знала про поведінку орків — я була в Маріуполі, коли вони штурмували місто, били по ньому з гармат, скидали авіаційні бомби. Ми з мамою вирвалися звідти лише наприкінці березня 2022-го (тобто фактично місяць пережили жахи безжального штурму міста загарбниками). А потім, щоб виїхати на вільну територію України, пройшли 20 ворожих блокпостів. Проходження перевірок на тих блокпостах — це справжній кошмар!
Читайте також: «Зрізають шкіру разом із волоссям»: Лубінець шокував деталями катувань проти українських військових
«Серед нас була родина, в якій виховувалися двоє дівчат-близнючок, яким і двох років не виповнилося. Ми всім під’їздом збирали для малечі продукти, аби вони вижили»
— Будь ласка, розкажіть докладніше про той жахливий березень 2022 року в Маріуполі. Як ви тоді вижили там?
– Коли почалося повномасштабне вторгнення, Саша, моя мама і я перебували в Маріуполі. Чоловік пішов захищати місто, адже він військовий. Востаннє він заїхав додому 7 березня — переодягнутися в чисту форму і берці. На прощання сказав, що все буде добре.
Я залишилася з мамою. Син був в Одесі. У нашому будинку (як і у всьому Маріуполі) вже в перші дні великої війни припинилося постачання води в квартири, зникли електрика, газ, опалення. Незабаром усі вікна вибило вибуховими хвилями. У нашій квартирі температура не перевищувала трьох градусів тепла. Ми страшенно з мамою мерзли. Відтоді для мене краще хай буде сильна спека, аби тільки не холод.
Моя сусідка переселилася в підвал, але я не могла цього зробити, бо мала доглядати маму. Вона хворіла на деменцію. Якби я якось спустила б її в підвал, то назад завести вже не змогла б.
— Де ви брали воду?
— Бігали до однієї з двох криниць. Такі вилазки були небезпечними. Мали два шляхи до води — ліворуч або праворуч. Праворуч — це вниз до криниці на Червонофлотській, а ліворуч — до криниці біля мечеті. Було так: доходиш до вулиці Кронштадтської і прислухаєшся, з якого боку менше стріляють. Туди й біжиш по воду. Біжиш, і бачиш дорогою трупи загиблих.
Хто мав сили, рили ями і прикопували своїх загиблих родичів, а хто не міг цього зробити, клали тіла вздовж дороги, загорнувши в простирадла.
Щодо води. Ймовірно, в обох криницях вона не питна. Але доводилося кип’ятити і пити. Ми розпалювали біля під’їзду багаття, і по черзі з сусідами готували їжу з того, що мали — картоплю, яйця, кашу. В когось були якісь запаси консервованих помідорів, огірків, цукор, цукерки, рибні консерви. Їли фактично один раз на день.
Читайте також: «Я був полоненим, але вийшов із полоненим»: неймовірна історія захисника, який провів тижні в бліндажі з росіянином
— Люди підтримували один одного? Чи кожен був сам за себе?
— Можу сказати за мешканців нашого під’їзду, в якому я живу з 1993 року. Усі згуртувалися, допомагали один одному. Серед нас була родина, в якій виховувалися двоє дівчат-близнючок. Тоді їм було десь по року сім-вісім місяців. Їжа для них закінчувалася (потрібне було перетерте харчування — каші, тощо). Так ми всім під’їздом збирали для малечі продукти, аби вони могли вижити.
— Чи бувало, що снаряди або авіаційні бомби вибухали поруч з вашим будинком?
– Так. Саме через це у нас повибивало вікна. Одного разу прилетіло в сусідній будинок. Нас з мамою аж підкинуло на ліжку. Го ryли сусідні будинки, а гасити пожежі нічим — води не було.
Обстріли були навіть ночами. Ми багато разів лежали в ліжку і чули, як летіли російські військові літаки і скидали на місто бомби.
— Навіть у таких ситуаціях ви не бігли в підвал, бо боялися залишити маму саму?
— Так. Розумієте, матуся через деменцію навіть до туалету самостійно не могла піти, навіть води попити. Вона була безпорадною. Я лежала в ліжку і думала — якщо прилетить у дім, то хай миттєво загинемо з мамою.
Коли я бігла за водою, я залишала двері в квартиру відчиненими. Бо якщо зі мною щось сталося б, сусіди могли зайти і дати мамі хоча б води. До того ж від удару могло перекосити двері. Тож тримала їх відчиненими.
Скажу ще дещо: в одному з будинків неподалік російська ракета влучила просто в під’їзд, коли люди на вулиці готували на багатті їжу. За приблизно таких обставин загинула маленька донька Настя моєї колеги (ми разом працювали в Маріупольському порту). Настя загинула разом зі своїми сусідами. А її батьки разом з молодшим братом тоді вижили, і потім виїхали з Маріуполя.
Читайте також: «Перед арештом я закопала золото і гроші, якими після року ув’язнення ми заплатили викуп окупантам», — колишня цивільна полонена
— Щодо того, що в квартирі було лише три градуси. Ви захворіли тоді на застуду?
— Як не дивно, ні. Навіть нежитю не хворіла. Певно, витягнула все це на адреналіні, на постійній психологічній мобілізації — такі були обставини, що не було можливості розслабитися ні на хвилину. Розумієте, я боролася за своє і мамине життя.
А ось коли ми прорвалися на вільну територію України, я на початку квітня дуже сильно застудилася.
— Можливо, сталася якась конкретна подія, що підштовхнула вас наважитися прориватися з Маріуполя?
— Ми фактично не мали шансів виїхати, і не бачили, щоб хтось виїжджав. Десь 15 березня, люди почали їхати. Вони прив’язували на ручки дверей автівок білі ганчірки, а на склі писали «ДЕТИ». Стало зрозуміло, що є шанси вирватися.
Наші сусіди — молоде подружжя, сину якого було тоді 4 роки — мали автівку. Кажу їм: «Треба їхати». Від обстрілів заднє і праве бокове скло машини вибило, але автівка була на ході.
Тут слід сказати, що один з сусідів мав акумулятор, тож була можливість зарядити телефон. Зв’язку в місті на той час вже давно майже ніде не було. Проте за сусіднім будинком була точка, на якій все ж можна було зловити сигнал. Я пам’ятала номери моєї сестри, сина, чоловіка і брата. Знала, що й брат тоді перебував у Маріуполі (він також військовослужбовець). Я написала сестрі і сину смс. Сестра була в Запоріжжі, а син, як я вам вже казала, — в Одесі. Повідомила їм, що ми живі і не поранені. Сестра змогла додзвонитися мені, сказала, щоб ми вибиралися хоча б до Мілейкіно, що біля Білосарайської коси. Це десь 10−15 кілометрів від Маріуполя.
І от з молодою родиною, про яку я вас сказала, ми вирушили на її машині з Маріуполя. За межами міста побачили, що вздовж траси стоять орки на БТРах. А люди, які не мали можливості їхати, йшли пішки.
Бог допоміг, і ми дісталися до Мілейкіно. Там не було де зупинитися, тож ми попрямували на Білосарайську косу. Там нам дали притулок у приватному пансіонаті. На Білосарайській косі, коли з’являлося світло (воно періодично зникало), був зв’язок. Люди розповіли, що в одному з магазинів дають хліб, але чергу слід займати десь о 5 ранку, а хліб привозять о 9-й. Але всім не вистачає, бо доставляють по 100−120 буханок. Два рази ми туди ходили, хліба нам не дісталося. Втретє не пішли, адже люди фактично «жили» під тим магазином.
Ціни були захмарні. Запам’яталося, що м’ясо коштувало 800−1000 гривень за кілограм. Ходили розмови, що у перекупників каністра бензину коштує 20 тисяч гривень. Але ми тих перекупників знайти не змогли. Виручила моя сестра Галина — з Запоріжжя передала нам бензин через волонтерів. Ми дісталися Токмака (нам якраз вистачило каністри). А там на одній з заправок для тих, хто їхав на вільну частину України, продавали чи то 5, чи то 10 літрів бензину. Ми купили і дісталися Запоріжжя.
Читайте також: «Полонених змушували повторювати фразу про російський військовий корабель: шукали, хто її сказав», — автор цього крилатого вислову Роман Грибов
— Запитаю ще про Олександра. Як ви з ним познайомились?
— У 2017 році на Трійцю ми з сестрою спершу заїхали до владики Української православної церкви отця Сергія. Він і каже, завітайте до отця Любомира. У нього я тоді познайомилася з Сашею і його товаришем Володимиром Орденом. До речі, Володя зараз також у полонi. Має серйозні проблеми з серцем. Його також слід якнайшвидше обміняти. Росіяни порушили проти нього кримінальну справу. Вже відбувся суд. Але, як показала практика, це не є перешкодою для обміну. Знаю, що у 2021 році померла дружина Володі.
Отець Любомир, у якого в гостях ми з Сашею познайомилися, зараз військовий капелан. Він дуже світла людина. Я добре знаю і його дружину пані Наталю. Ми дружили, спілкувалися. До речі, хлопці, яких вдалося обміняти, казали, що мій Саша, коли вийде з полону, хоче стати капеланом.
— Скільки років вашому чоловіку?
– Повних 52 роки. А під час оборони Маріуполя було 48. Важливо знати, що згідно з Женевськими конвенціями, важкопоранених полонених слід повертати на батьківщину, не чекаючи завершення війни. Бо вони через стан здоров’я вже не мають можливості бути у війську. Однак російська сторона відверто порушує ці конвенції, хоча й приєдналася до них.
Раніше «ФАКТИ» розповідали історію полону капітана морської піхоти, якого змушували зізнатися, що він… агент розвідки США, і якому призначили 44 роки ув’язнення.
Фото надані Світланою Фтіц